Вітаю Вас, Гість · RSS
ДУХОВНИЙ СВІТ ПРОСТОЇ ЛЮДИНИ В НОВЕЛІ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА «ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ» Григір Тютюнник — та
Твори


Вхід


Статистика


17.02.2019, 20:04

ДУХОВНИЙ СВІТ ПРОСТОЇ ЛЮДИНИ В НОВЕЛІ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА «ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ»

Григір Тютюнник — талановитий український новеліст. Із його ім’ям пов’язана ціла епоха в літературі. Письменник звертався здебільшого до дитячої та юнацької тематики, але проблеми порушував цілком «дорослі». Та це й не дивно, адже сам він із покоління воєнних та повоєнних дітей, ще й син «ворога народу», з тих сільських хлопців, які поповнювали «проле­таріат» і на своїх худеньких плечах винесли тягар відбудови після страш­ного фашистського лихоліття.

Про Григора Михайловича і його твори написано вже багато до­сліджень, та, мабуть, ще нікому не вдалося розгадати Тютюнників фено­мен: як на кількох сторінках умістити думки та образи цілого роману, як у краплині відобразити світ.

Подумаймо над цією загадкою й ми. Герої новели «Три зозулі з по­клоном» — прості сільські люди. Щоправда, сам оповідач — уже студент, хоч душа його й коріння тут, у рідному селі.

А трагедія розгортається на рівні шекспірівської. Невідомо, чому дівчи­на Марфа вийшла заміж за недалекого, негарного парубка Карпа — з відчаю, жалощів чи з покірності долі. Полюбила ж сусідського одруженого чоловіка Михайла, що був як «сокіл», чорноокий, ставний та гарний. Але не посміла розбивати сім’ю, мучилася мовчки. Тільки ходила разом із чоловіком на по­сиденьки до Михайла та Софії, співала з ними. Як гляне на рудого товсто­пикого Карпа Яркового, що «над галушками катується», потім на Михай­ла — зітхне та сльозами в душі заллється — уголос соромно.

Коли ж трапилося нещастя: сусіда забрали як «ворога народу», Марфа увесь час думала про нього, чекала листа — не до неї, до його родини,— щоб довідатися хоч, що живий, потримати дорогий папірець у руках, поцілувати його. І коли така нагода траплялася, Марфа раділа і плакала, жила цим. Настільки великим і сильним було її почуття, що передавалося на відстані. Михайло в засланні, в «Сибірі неісходимій», відчував, що десь тут біля нього «ходить Марфина душа нещасна». Тому й просить дружину, щоб та сходила до Марфи і сказала, що посилає він їй «три зозулі з поклоном» і просить відкликати «свою душу назад», тоді й до нього «хоч на хвильку прийде забуття».

Хіба не дивне й не високе отаке неземне та безнадійне кохання Мар­фи? А з якою гідністю й тактом поводиться Михайло! Коли Софія, бача­чи муки жінки, говорить: «Ти, Михайле, .хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться» — то він: «Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться». Розуміє, що ні до чого подавати надію. Великим благородством віє від слів і вчинків Софії. Вона не сердиться, не вважає Марфу за суперницю, бо впевнена у своїх і чоловікових почуттях. Див­лячись на страждання сусідки («Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася за сто»), жаліє її, навіть прагне допомогти.

Високий духовний світ, благородство почуттів і дій селян відчувається не лише в коханні, а й у щоденному, буденному житті.

Михайло садить сосни на жовтому піску, потім молоденькі деревця доса-джують ще інші, бо звикли оточувати себе красою. Навіть на засланні чоловікові сниться його робота — столярування. Але просить у листі до дружини, щоб не жаліла найдорожчого — інструменту, якщо буде скрута. Михайло безмежно любить свою родину — Софію, сина, свій край. І не хоче засмучувати описом своїх бід, навіть вигадує, як їх «там» добре годують та вдягають. Тільки окремі деталі можуть видати справжнє його життя — посивів, хоч до цього зовсім не старів, «руки як не свої», «вдягачка», до якої селянам «не звикати».

Поштар дядько Левко розуміє почуття Марфи і не встоює перед їхньою силою, «озирається довкола, немічно зітхає» і дає чужого листа, хоч за це його можуть покарати. Тільки попереджає, щоб не казала ніко­му та слізьми чорнила не розмазала, а потім делікатно одвертається і тер­пляче жде, поки дівчина натішиться тим листом і не наплачеться. Марфа дає дядькові пожмаканого (збирала, видно, по копієчці, носила завжди із собою!) карбованця, щоб випив за здоров’я її любого, а той бурмотить зніяковіло: «Хіба що за його здоров’я.. , а так зроду би не взяв би.»

Ось так у невеликому творі письменник майстерно розкриває висо­кий духовний світ простих сільських людей. І десь у підтексті читається думка, що саме це допомогло їм вижити, вистояти у страшні часи сталін­ських репресій та воєнного лихоліття і залишитися при цьому Людьми.

Зробити безкоштовний сайт з uCozЯндекс.Метрика