Вітаю Вас, Гість · RSS
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ Доповідь про письменника Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника)
Твори


Вхід


Статистика


19.02.2019, 14:54

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ Доповідь про письменника

Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) на­родився 1 (13) грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині (нині місто Сумської області) в родині сільських вчителів. Приблизно 1904 чи 1905 року мати майбутнього письменника Єлизаве­та Іванівна, забравши дітей, переїхала тимчасово на хутір Зубівка до сес­три, яка була одружена з дрібним поміщиком М. Смаковським. Незаба­ром, діставши посаду, вона вчителювала в селі Чернеччині на Богодухівщині, а згодом — на хуторі Дем’янівка поблизу Диканьки.

Так з 11 чи 12 років Микола виростав без батька. Крім матері, ним опіку­валися М. Смаковський та збіднілий ліберальний поміщик Савич. У великій бібліотеці, якою міг користуватися хлопець, були «Кобзар» Т. Шевченка та ще деякі українські книжки. Микола закінчив Краснокутську вищепочаткову школу та вступив до Богодухівської гімназії, з якої за розповсюдження неле­гальної соціалістичної літератури й зухвалу поведінку був виключений з п’я­того класу. З 1911 року він працював писарем у Рублівській волосній управі, активно займаючись самоосвітою. 1916 року Микола успішно склав екстер­ном іспити за курс гімназії і отримав диплом. Того ж року він добровільно пішов в армію. Восени 1917 року Микола повернувся до Дем’янівки. На по­чатку 1918 року М. Хвильовий оселився в Богодухові, де працював у во­лосній управі. Наприкінці літа 1918 року він брав участь в організації повстансь­кого загону (за деякими свідченнями очолював його), який в листопаді 1918 року захопив Богодухів. З початком наступу армії генерала Денікіна М. Хвильо­вий відступив на північ, де цей загін влився до лав Червоної армії. 1919 року М. Хвильовий став членом КП(б)У

Десь наприкінці 1918 чи на початку 1919 року М. Хвильовий одру­жився з молодою вчителькою Катериною Гащенко. У них народилась донька Іраїда. Проте шлюб цей не був тривалим. Весною 1921 року М. Хвильовий переїхав до столичного Харкова, де 1922 або 1923 року він одружився з Юлією Уманцевою.

Микола Хвильовий одразу увійшов у харківське українське культур­не коло, яке формувалося навколо редагованої Василем Елланом-Бла- китним газети «Вісті ВУЦВК». Влітку 1921 року вийшла окремим ви­данням його поема «В електричний вік», а в листопаді того ж року — збірник «Жовтень», в якому замість передмови був надрукований «Наш універсал до робітництва і пролетарських митців українських», під­писаний Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою та Майком Йогансеном. Майже в усій тогочасній періодичній пресі друкуються його твори, окремим виданням виходять збірки поезій «Молодість» (1921) та «Досвітні симфонії» (1922). З кінця 1922 року починають з’являтися но­вели М. Хвильового, а збірка «Сині етюди» (1923) стала подією в історії української пореволюційної прози. На думку майбутнього академіка О. Білецького фактично збірки новел «Сині етюди» та «Осінь» «визна­чили все коло тем нашої революційної белетристики».

Новий етап творчості М. Хвильового почався з 1925 року, коли він 20 листопада заснував літературно-мистецьке угруповання ВАПЛІ- ТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури) та почав видавати журнал «Вапліте». ВАПЛІТЕ об’єднала багатьох кращих українських літераторів, які мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, А. Любченко, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Сліса- ренко, Ю. Смолич, П. Панч та ін.). Проза М. Хвильового цього періоду («Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентименталь­на історія», «Із Вариної біографії», «Іван Іванович», незакінчений роман «Вальдшнепи» та ін.) свідчила про те, що письменник вступив у пору творчої зрілості, стильового утвердження та філософського осмислення життя.

 

У цей же час М. Хвильовий своїми Статтями в пресі фактично роз­почав Літературну дискусію 1925-1928 років. Упродовж 1925-1926 років з’явився ряд памфлетів, об’єднаних у цикли: «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоро­сія?» (останній так і не побачив друку). У цих памфлетах М. Хвильо­вий виступив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літе­ратури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та, насамперед, західноєвропейського мистецтва. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у по­літичну площину, коли М. Хвильовий проголосив кінець російській ге­гемонії на Україні, бо Україна має свою месіанську ідею, яку він окрес­лив метафорою «Азіатський ренесанс». У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, написавши листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26.04.1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року пленум ЦК КП(б)У засу­див позицію М. Хвильового. Критика письменника тривала й у пресі: був конфіскований шостий номер журналу «Вапліте», з надрукованою там другою частиною роману «Вальдшнепи» (рукопис М. Хвильовому пізніше довелося знищити), а відтак припинила існування і сама орга­нізація. Від письменника вимагали каяття та самообпльовування. М. Хвильовий змушений був піти на поступки, і вже 4 грудня 1926 року він написав першого свого покаянного листа, в якому визнав «помилки» та засудив свої погляди. Але звинувачення в «хвильовизмі» супрово­джували його до кінця життя.

Взимку 1928 року М. Хвильовий здійснив поїздку за кордон. Впро­довж 1929 року фактично під його керівництвом виходив позагруповий журнал «Літературний ярмарок», який згодом також мусив припинити своє існування. Наприкінці 1929 року за активною участю М. Хвильово­го створюється організація «Пролітфронт», але й вона на початку 1931 року була розпущена. Постановою ЦК ВКП(б) з 23 квітня 1932 року всі письменники були загнані до однієї офіційної спілки письменників. Роз­гром керівництва Української комуністичної партії завершився призна­ченням росіянина Павла Постишева на посаду диктатора країни. Він при­їхав в Україну з новим шефом ДПУ та зграєю поплічників. Саме йому партія доручила організувати винищення селян. Почався голодомор 1932—1933 років. У квітні 1933 року М. Хвильовий побував на Полтав­щині і на власні очі побачив це. Арешти, що раніше знищили стару укра­їнську інтелігенцію (сумнозвісний процес «СВУ»), розпочалися й серед комуністів. 12 травня заарештували найближчого приятеля М. Хвильо­вого — Михайла Ялового. Наступним, імовірно, мав бути він.

13 травня 1933 року письменник запросив до себе друзів — М. Куліша, О. Досвітнього, Г. Епіка, М. Йогансена, І. Дніпровського, І. Сен- ченка. За якийсь час у робочому кабінеті письменника пролунав постріл. Залишилися передсмертні записки до друзів-письменників, до дочки.

ТРАГІЗМ ЖИТТЄВОЇ ДОЛІ М. ХВИЛЬОВОГО ТА ЙОГО ГЕРОЇВ

Українське Відродження 20—30-х років прикликало в літературу бага­то нових талантів, свіжих ідей та оригінальних світобачень. Серед яскра­вих літературних зірок — Микола Хвильовий. За висловом його сучасни­ка В. Коряка, «сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить.»

М. Хвильовий щиро повірив у комуністичні ідеї, відстоював їх пером і зброєю, гасаючи дорогами «червінькової революції» та мріючи про «загірню комуну». Він поставив собі за мету проспівати пісню пісень, про­славити маленьких «муралів революції», які хочуть «осушити болото». Письменник навіть погоджувався, що для цього можна піти на деякі жер­тви. Але вони виявилися надто великими.

М. Хвильовий, аналізуючи свої враження від поїздки на Пол­тавщину, спостерігаючи за змінами, які відбувалися з його товари­шами по партії, дізнаючись про нові й нові арешти своїх колег, при­йшов до висновку, що тоталітарній системі байдужа доля людей, і вона може пожертвувати мільйонами заради міфічного «світлого майбутнього».

Яким би відданим комунаром не був М. Хвильовий, у своїх творах він намагався відобразити дійсність об’єктивно. У новелі «Я (Романти­ка)» — страшне передбачення — син-чекіст заради вірності революційній ідеї вбиває власну матір, як і сотні інших людей, за інакомислення. Він сам відчуває тягар відповідальності — на його совісті не шість загубле­них безневинних душ, а «шість мільйонів».

Безмірна трагедія і самого М. Хвильового, і його героїв. Письмен­ник розчарувався у світлих комунарівських ідеалах, відчув, що його народ чекає страшне лихо, і покінчив життя самогубством. А «главко­верх чорного трибуналу» рішуче відсікає «легкодухість», сумніви і йде виконувати свої обов’язки перед революцією» — розстрілює власну матір, як і інших непокірних громадян. Андрюша, один із членів три­буналу, не розуміє, «навіщо ця безглузда звіряча жорстокість». Глав­коверх же знає: «Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної ко­муни». Отже, мета для нього виправдовує будь-які засоби. Це потво­ра, звір, а не будівник світлого майбутнього, і душа його мертва, страш­на, бо сіє смерть навкруги.

Ми не можемо засуджувати письменника за такий його вибір, за те, що, навіть помираючи, він залишався вірним своїм комуністичним пере­конанням. Але повинні зробити висновок, що, за висловом Леся Курбаса, «немає в світі таких ідей, за які можна було б заплатити людським жит­тям — чужим чи власним».

«Вогонь фанатизму» — це велика руйнівна сила і у фізичному, і в мо­ральному розумінні. А руйнуючи, щастя людського не побудуєш.

ОСОБА АВТОРА У НОВЕЛІ М. ХВИЛЬОВОГО «Я (РОМАНТИКА)»

Микола Хвильовий — письменник пристрасний і гарячий. Тому зро­зуміла його безпосередня присутність у своїх творах. Новела «Я (Роман­тика)» відображає особу автора опосередковано, через деякі грані «я» та філософську систему.

Трагедія автора у новелі «Я (Романтика)» надто глибока. Написаний в імпресіоністичній манері, твір у яскравій художній формі відображає ті складні протиріччя, які є в душі людини, в її свідомості та у навко­лишній дійсності. «Я — чекіст, але я й людина»! Сказано так, що одне поняття повністю (за своєю суттю!) виключає інше. І це справедливе твер­дження. Заради якоїсь «невідомої прекрасної загірної комуни» засідає вночі «чорний трибунал» і підписує вирок за вироком: «Розстрілять!». І тих, хто збирався на квартирі філософствувати про правду, і черниць, і рідну матір. Героя новели, як і автора, ще терзають сумніви, його «я» розкололося на кілька «я». Одне з них тягнеться до ніжної і доброї ма­тері, інше — молиться на той час, який звів його з товаришами із «чорно­го трибуналу». Ще одне «я», фанатично віддане ідеям революції, йде на вбивство матері: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможли­вої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню».

Переміг тваринний, звірячий інстинкт: або ми їх, або вони нас. Зга­давши, як сам Хвильовий вірив у світле комуністичне майбутнє, як брав участь у боях, в революційній перебудові країни, ми розуміємо, що якесь із цих «я»,— власне авторське.

Письменник безжалісно анатомує «я» героя, заглядає у найпо- таємніші, найглухіші закутки душі й виносить це на суд читачів. Навіть інші герої — доктор Тагабат, вартовий, Андрюша — це вірні сторожі його душі, одне з «я».

Пошлемося на думку Л. Ставицької: «Аналізуючи центральний пер­сонаж новели, не можна не відзначити того, що він проектується на по­стать самого Миколи Хвильового. Постріл у скроню матері — це духов­на смерть героя і фізичне самогубство автора — романтика загірної комуни, що втратив віру в революційні ідеали. Ідейний пафос новели — духовна драма її автора». Це ж стверджує і літературознавець М. Жулинський: «Як же так могло трапитись, що та свята мета, заради якої проливалася кров, творилося насильство, починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних, чому так сталося, що мати змушена притуляти до згасаючого серця свого блудно­го сина, який заплутався на трагічних дорогах революції, вичерпався мо­рально, зневірився і в розпачі піднімає руку на свою матір Україну, котра породила його і котра прощає йому цей смертний гріх?»

Як бачимо, трагедія героїв твору М. Хвильового близька до трагедії самого автора. Тому новели письменника такі пристрасні, такі хвилюючі й незвичайні. Для сучасного читача — це багатющий матеріал для вивчен­ня не лише історії, а й психології, переконливий урок — не повторювати помилок наших попередників, віддавати перевагу людині, а не ідеї.

 

Зробити безкоштовний сайт з uCozЯндекс.Метрика