Вітаю Вас, Гість · RSS
МОТИВИ РАННЬОЇ ЛІРИКИ П. ТИЧИНИ Творчий шлях П. Тичини позначений болісними роздумами, тривож¬ними п
Твори


Вхід


Статистика


18.08.2019, 00:49

МОТИВИ РАННЬОЇ ЛІРИКИ П. ТИЧИНИ

Творчий шлях П. Тичини позначений болісними роздумами, тривож­ними передчуттями, художніми вершинами і невдачами. Однак в історії української літератури постать співця «Сонячних кларнетів» не має собі рівних — за глибиною осягнення гармонії світу і його дисонансів, за емо­ційністю, символічною наповненістю подій та оригінальністю віршова­них інтонацій.

Перша збірка П. Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, життєдайної снаги і захоплення світом, його гар­монією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, у яких зву­чить мотив замилування людини природою з її огромом звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє свої душевні порухи, найтонші, найніжніші. Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранності й мінливості настроїв гаїв, полів, світанків.

Поезія «Гаї шумлять.» починається з двох паралелізмів:

Гаї шумлять — я слухаю.

Хмарки біжать — милуюся.

Поєднання у них слухового і зорового образів увиразнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи цю гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння («купаючи мене, мов ластівку», «неба край — як зо­лото», «горить-тремтить ріка, як музика»). П. Тичина в цій поезії щедро використовує персоніфікації, цей улюблений прийом (дзвін «думки пря­де», «мріє гай над річкою»), який ще більше посилює відповідність пей­зажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива (поет підкреслює це багатоманіттям дієслів — шумлять, біжать, гуде, пря­де, мріє, горить). Суголосна людська душа, вкрай схвильована, чекає на щось нове, незвідане, тому й мова поета — уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов’язаних між собою понять. Поезія «Гаї шумлять.» вражає і музикальністю, і повною гармонією у змалюванні почуттів людини й настроїв природи.

Тривожним чеканням і сподіванням оновлення позначений вірш «Арфа­ми, арфами.», в цілому побудований на оптимістичних акордах. Поет відчу­ває себе в обіймах всесвіту, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв’язок із природою. Емоційно промовиста персоніфікація весни як дівчини, закосиченої квітами, з перла­ми роси, співом жайворонка, дзвоном струмків і музикою гаїв доповнюється іншою, протилежною нотою — тогочасного громадського життя:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде.

Перламутровий.

Подібні настрої — оптимістичне сприйняття світу й очікування чо­гось нового, незнайомого — притаманні й поезії «Там тополі у полі.»:

Йду в простори я, чулий, тривожний (Гасне день, облітає, мов мак).

В моїм серці і бурі, і грози,

Й рокотання — ридання бандур.

Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьо­му вірші символізує високість людського духу, його поривання до волі, до щастя. Поет звертається до цього образу й у вірші «Світає.»:

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.

Мов свічі погаслі в клубках фіміаму, в туман загорнувшись, далекі тополі в душі вигравають мінорную гаму.

У цих рядках відчуваємо певний дисонанс: чому лагідність і приваб­ливість літнього ранку, картина його народження викликає сум, мінорні настрої, такі несподівані, алогічні для симфонії світання? Поет пояснює це в останній строфі поезії, оригінально використовуючи образ мечів, активізуючи ним асоціативне мислення читача. «Промінням схід ранить ніч, мов мечами»,— таким поетичним виразом П. Тичина малює «робо­ту» сонця, цього володаря дня, порівнюючи його проміння з мечами. Вод­ночас автор і в цій поезії залишається самим собою. Природа для ньо­го — не самоціль, а засіб пізнати внутрішній світ людини. Тому він і вдається до паралелізму:

Підхоплююсь з ними і я, посвіжілий.

О  глянь, що над нами!

Розкраяно небо — мечами, мечами.

Удруге повторений образ мечів, коли П. Тичина в останніх рядках зга­дує про ліричного героя, значно місткіший, ніж попередній. Мечі — не тільки проміння, а й зброя суспільних змагань, бур, гроз, яка розкраяла небо, цей храм природи. Так поєднуються у ранній ліриці поета радість і сум, сміх і плач, гроза і тиша. Так виявляється уміння митця слова про­никливо читати і книгу природи, і людську душу.

Не можна не згадати ще одну поезію раннього П. Тичини — «Ой не крийся, природо.» Ця лірична мініатюра присвячена осені. Але яку гаму людських почуттів вона викликає! Адже і в народній поезії, і у свідомості звичайної людини ця пора року уособлює зрілість і непоправну втрату сил буяння, розквіту, молодості; щедрість — і поступове згасання, відмирання усього живого, переходу його в інший стан. Поет використовує ці контра­сти, коли протиставляє осінь і літо з його бурями, громами, купальськими ночами. Натомість — безгоміння, сон, сум, смуток осінній, позолота крива­ва, тумани, які породжують тугу. І раптово — зміна настрою:

Тільки зірка упала.

Ой там зірка десь впала, як згадка.

Засміялося серце у тузі!

Плачуть знову сичі. О, ридай же, молись:

Ходить осінь у лузі.

Усім відомо, що коли падає зірка, треба загадати бажання, і воно обов’яз­ково здійсниться. Чи ж не тому «засміялося серце у тузі»? Це — несподіва­ний образ-оксюмирон, тобто поєднання різко контрастних понять, які за ло­гікою думки ніби несумісні, але в художньому тексті дають нове уявлення. У П. Тичини цей художній засіб вплетено у метафору-персоніфікацію. Подібні творчі знахідки поета не ускладнюють його вірш, а, навпаки, крис­талізують думку, яка трансформується від першого рядка до останнього. Так, осінь — це смуток, але й ласкава, чарівна пора роздумів і надій.

Зробити безкоштовний сайт з uCozЯндекс.Метрика