Вітаю Вас, Гість · RSS
ОБРАЗИ «ЖОВТОГО КНЯЗЯ» ТА ЙОГО ПРИБІЧНИКІВ (За романом В. Барки) Жовтий князь. Хто він і чому жовтий
Твори


Вхід


Статистика


17.02.2019, 20:03

ОБРАЗИ «ЖОВТОГО КНЯЗЯ» ТА ЙОГО ПРИБІЧНИКІВ

(За романом В. Барки)

Жовтий князь. Хто він і чому жовтий? У романі В. Барки — це збірний символічний образ, многолике втілення зла і насильства, рудий ящір тоталітарної системи, який через своїх посланців несе голод, смерть і руїну.

Автор постійно вводить жовтий колір різних відтінків — то охрис- тий, то огнистий, то сірчано-жовтий, то рудий. Ось як уявляється селя­нинові уповноважений, що приїхав одбирати останній хліб і перелива­ти його в золото, щоб залити, як казав Шевченко, «пельку неситому»: «Вигляд промовця, замість рудасто-зеленкавого чомусь примарювався полум’яно-мишастий і мінений в тінь, з гострими. защіпками жорсто­кості. За ним тьма і примари височинять: муруй, . і — охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя». Жахається думкою Мирон Данилович: «Ну, ящір і єсть! Скоро — час головного, який від прірви і мучитель.»

І скрізь тепер охристі марища-ящіри переслідують Катранника, виби­вають із життєвої стежки  При черговому обшуку «поперериване все і поперекидуване, позмішу­ване і потоптане», знищено хату, «хату-святиню, де ікони споконвіку ося- ювали хліб на столі».

Бабуся Харитина Григорівна намагалася захистити житло, зберегти їстівне хоч для дітей.

«— Оддайте харчі, то ж не ваше — не ви напрацювали! Дітям їсти тре­ба, оддайте зараз, я вам кажу!

Вартовий мовчить, ніби не чує і не бачить бабусі. Грізний! В руці сила, власна і начальникова. За начальником рудіє Отроходін, той інструкту­вав: «Забрати до крихти». А далі, вгорі — вождь партії і держава. Чого ж стара турбує?»

Майже ніде автор не називає представників влади людьми. Для ньо­го вони «зайди», «здобичники», «супостати», «напасники», «круки ду- шоїдні», «одбиральники», «не люди, а гаки — тягти хліб», «обдирщики». Окремих уповноважених щедро наділяє прізвиськами-характеристиками: «понурик», «гризун», «рудун», «рудець», «дикун собачий», «круглоокий».

Народ розуміє, звідки зло, але протистояти йому не може, хіба що пошепки переповідаючи страшні історії та передбачення. Попутник Ми­рона Даниловича говорить про звіра, який «з дна морського виходить, це — з життя народів, де всякі хвилі котяться. Виліз він з багна в образі. партії,— зразу кинувся на сім’ї людські: розриває їх, бо сказано — звір.

І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає — кара! .Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладеній від князя, що при дияволі ходить».

Міліціонери — «охоронці порядку» — «скрізь запускають при- чіпливі п’ятірні, що звикли до одного зусилля: грабежу останніх харчів людських».

Невідомо звідки, але й у місті, й на селі знали, що в часи такого люто­го голоду партійні керівники мали повний достаток, що на деяких «крем- лівців-тузів» працювали цілі ферми.

Усі беззаконня, які творилися, були нібито в ім’я високої мети. «Тисячник» Отроходін виголошує промову перед селянами про не­обхідність виконання плану хлібозаготівель. «В його уяві «трудящі» витіснили присутніх, що з залізними мозолями; він — про інших. Па­пери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими тру­дящі стануть. Віддалені і невиразні. Але їх думання і розвиток — дже­рело бадьорості для Отроходіна. Від їх імені накладає вимоги, як на лезах, до зерносіїв, чужими очима». Насправді ж мета була одна — швидше доскочити до «смачних місць, зайнятих рибищами», щоб одержати «великориб’ячу луску: ордени, «путьовки», абонементи на видовища, грошові конверти.»

Особливому терору піддавалися з боку влади одноосібники — «інду­си». Але не краще було й колгоспникам, яких, як каже письменник, «з’юрм- лено в турлучну вигадку». Старий Прокіп, з яким Мирон Катранник їхав на Воронежчину, говорить про колгоспи, що то витівка хитра: «Знаєте, за яку ціну добро з колгоспів беруть?.. За десяту часть і ще меншу, супроти ціни в магазині, де це спродується., капіталізмові не снилося!» А стосовно ворогів та підкуркульників, про яких так кричать усі,— то теж проворна вигадка. Роблять так злодії на ярмарку, кричучи: «Дер­жи!» — і показують на когось, хай народ туди глядить. Прокіп вважає, що починає виповнюватися пророцтво «про сатану і звіра, йому службово­го, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює.»

Мирон Данилович підтримує його, називаючи колгосп «татарщи­ною»: «Одкаснись своєї душі, стань побігайлом. Що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: робочий день.

.— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець».

Отже, «жовтий князь» та його слуги — злі, темні сили тоталітарної системи, і хочеться сподіватися, що вони більше ніколи не пануватимуть на нашій багатостраждальній землі.

Зробити безкоштовний сайт з uCozЯндекс.Метрика