Вітаю Вас, Гість · RSS
ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ ВАСИЛЯ СТУСА Василь Стус — один із найбільших українських поетів нашого с
Твори


Вхід


Статистика


21.08.2019, 15:41

ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ ВАСИЛЯ СТУСА

Василь Стус — один із найбільших українських поетів нашого століття. Це світлий образ людини, що стала символом незламності духу, людської і національної гідності. Це самобутній поет, схильний до філософського заглиблення поетичного слова і водночас — до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетич­ної мови ХХ ст.

Поезія Стуса прийшла до нас не так давно і далі доходить, як світло далекої зірки. Його ім’я увійшло в життя нашої країни на потужній хвилі національного відродження й державного утвердження України. Це час руйнування ідеологічних табу, час відкриття нових знань про минуле й су­часне України, час радісного майоріння синьо-жовтих знамен. Ця неза­бутня сторінка нашої історії освячена іменем Василя Стуса.

Та час спливає, свята змінюються буднями, життя невблаганно ста­вить перед нами свої прагматичні завдання. Справедливі гасла від часто­го повторення ризикують виродитися у фразу. Стає страшно від думки, що дорога для нас постать поета може перетворитися на новий офіціоз, на штамп. Не можна допустити спекуляцій його іменем, творення нового культу і нового міфу.

Поет виростав і формувався в задушливій атмосфері, де його праг­нення бути особистістю видавалося підозрілим. Але Стус виборював пра­во «самособоюнаповнення» своєю творчістю.

Ліричний герой Стусової поезії — людина внутрішньо вільна, живе, діє, незважаючи на обставини, всупереч їм. Це дало йому змогу лишити­ся Людиною і Поетом, перетворити табірну дійсність на свій «Парнас».

У різних життєвих ситуаціях він залишається вірним своїй долі, яку сам обрав:

.на долонях доль, поміж обачних пальців, потекло, немов пісок, дощами перемитий, моє життя.

Як я губився в тих долонях доль!

(«Замерехтіло поміж двох світів»)

Але він не хотів та й не міг бути «вільним» від усього — від «пам’яті століть», від своїх зобов’язань перед рідною землею, перед своїм народом.

Стус належить сучасній поезії, поезії ХХ ст. Належить до її «золотого» фонду, до її класики, як Пастернак і Тичина, Незвал і Лорка, та й зрештою зрілий Рільке.

Стус культивує свій словник, активізує певні словоформи. Йому вла­стива інтонаційна неповторність, смислове й емоційне переосмислення слова, творення власних «стусівських» неологізмів.

Та не тільки нові слова творить Василь Стус. Значним є його внесок у розвиток української поетики. Він розробляє мотиви і напрямки, яких ще не знала світова література.

У ранньому вірші 1963 р. «Сто років, як сконала Січ» з одного боку постає проблема зв’язку поета з долею України, з іншого — проблема влас­ного життєтворення:

.Як вибухнути, щоб горіть?

Як прохопитись чорнокриллям Під сонцем божевільно-білим?

Як бути? Як знебуть? Як жить?

Для людини тоталітарного суспільства навіть просте неприйняття чинних норм є активною вольовою дією.

В. Стус постійно відчував себе в’язнем: чи перебував він на так званій волі, чи за ґратами, але відчуття неволі його ніколи не покидало. Пока­зовим може бути мотив 35-го вірша з його «Палімпсестів», де ліричний герой звертається до наглядача:

Я є добро. А ти — труха і тлінь.

А спільне в нас — ще в’язні ми обоє, дверей оба боки. Ти там, я — тут.

Нас порізнили мури, як статут.

Структура деяких віршів із «Палімпсестів» — романсова; у світовій мистецькій практиці подібне майже не трапляється, оскільки класичний романс за змістом може бути тільки любовною піснею. В. Стус скорис­тався ж цією художньою формою для того, щоб максимально інтимізува­ти почуття вітчизни, котре в романсі має змогу розвиватися єдиним і не­повторним мелодійним рухом.

  • Учися, серденько, колись З нас будуть люде,— ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде?..

(Т. Шевченко. «Доля»)

В. Стус скористався цим відомим мотивом з усіма його риса­ми чи ознаками, змінивши лише кінцівку на значно похмурішу, ніж у Шевченка: у Кобзаря — поклик іти далі («Ходімо дальше, даль­ше слава, а слава — заповідь моя»), а у Стуса — цілковита без­вихідь:

.Ніким не став ти.

Навколо ґрати, двері, ґрати і ночі тінь — така ж картата,

Як доля — марне веселить твій божевільно вільний спокій.

Можна було б спробувати поміркувати: а може — це наслідування, зви­чайне навчання у корифеїв і т. д.? Ні! Василь Стус запозичує у старших лише зовнішню подобу чи схожість, а внутрішньо дає цілком нову поетичну якість, яка витримана в дусі постмодернізму. В «епоху напівсонця — напівтьми», (кажучи його словами), В. Стус писав не для всіх, а для кожного.

Зробити безкоштовний сайт з uCozЯндекс.Метрика