Вітаю Вас, Гість · RSS
РОЗДУМИ НАД СЕНСОМ ЖИТТЯ УТВОРАХ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА Творчість Василя Стефаника завжди сприймалася чита
Твори


Вхід


Статистика


21.02.2019, 03:42

РОЗДУМИ НАД СЕНСОМ ЖИТТЯ

УТВОРАХ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Творчість Василя Стефаника завжди сприймалася читачем як вираз трагічної долі галицького селянства. Та в новелах цього письменника є не тільки картини розпачу і горя. Його новели містять глибоку думку про вічне — життя і смерть, добро і зло. Для чого живе людина на цьому світі? По-різному відповідають на це питання його герої, та й не ставлять тако­го запитання іноді зовсім. А так життя складається, що одного разу дово­диться замислитися, що головне у житті.

Усе життя працював на землі Іван Дідух. Працював тяжко. «Вік свій збув на тім горбі», — говорить автор про його працю на незручному клап­тику землі — на горбі, що дістався йому у спадок від батька. Без гучних слів заходився він возити землю на той піщаний горб, щоб родила земля, щоб ростити дітей, щоб жити своєю працею. Так жили його батьки і діди. Так здається правильним для нього. Не раз проклинав він тягар тієї ро­боти, крекчучи від натуги, коли навіть коня жалів, а на собі вносив на горб перегній. Переломило його на тому горбі навпіл, так і ходив зігнув­шись. І все ж, коли настав час прощатися йому з тією землею, плакав за нею. Виявилося, що це все, таке знайоме і буденне,— найдорожче, що в нього є. Бо це Батьківщина. «Банно ми за найменшов кришков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную... » Виявляється, що тримав його у цьому житті оцей зв’язок із рідною зем­лею, який і увічнив Іван, поставивши на піщаному горбі кам’яний хрест.

Іванові хочеться «віпрощатися» перед людьми, бо для нього саме вони були мірою моральності, цінності його життя. Він завжди поважав людей, і вони відповідали йому такою ж повагою. Про це говорять йому, прощаю­чись. Усе життя його минуло тут, між цими людьми, отож, як шлюб із дру­жиною колись тут перед ними брав, так і нині прощається, немов перед смертю. Людина не може бути сама. Про це ж міркує герой новели «Сини» Максим. Самотність його страшна, гнітюча. Він бореться з нею працею. До пізньої ночі працює в полі, аби не вертатися до спорожнілої хати: сини загинули, дружина не витримала розлуки з дітьми. Втрата сім’ї виявляє для Максима життєві пріоритети. Він жив, як і Дідух, усе життя працюю­чи коло землі. Вважав, що живе правильно, й цього досить для щастя. А сім’я завжди буде з ним. Виявилося, що для людини необхідно знати ще й те, що залишиться на землі після неї. З відчаєм звертається до Бога, аби

 

проживає останню годину. Людина живе доти, вважає автор, доки не згасне в ній свідомість того, що вона людина.

Ось стара баба, «синя, як пуп» у непаленій хаті, в цілковитій самотині чекає святого вечора на печі, посеред купи дрантя («Святий вечір»).

Ось нещасний Данило несміливо зазирає до панської брами, мріючи про те, щоб продати панові свою силу, самого себе, бо «переднивок дуже прикрий», а четверо дітей вимагають їсти («Май»).

Батько не радий новій дитині, бо «то не люди, а то жебраки плодять­ся», а нещасна мати, вмираючи, співає дітям передсмертну пісню: «у слабім, урванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала межи діти й цілувала їх по головах» («Кленові листочки»).

Батько, везучи безнадійно хвору доньку до лікаря, докоряє їй за хво­робу, бо «ліпше вже відвести на могилу та вівернути, та й збутися» («Кат­руся»).

Такий світ героїв Стефаника. Не моральне звиродніння, а нелюдські умови існування штовхають іноді його героїв до страшних вчинків, як, наприклад, Гриця Летючого («Новина»), котрий, не в змозі дивитися на страждання голодних і холодних своїх дітей, вирішив їх утопити.

Покалічені життям, затуркані бідою і безвихіддю, герої Стефаника ма­ють внутрішню мораль. Навіть коли тіло холоне від студені і голоду, в душі тліє іскра надії, що стримує від втрати людської подоби. Втопивши одну доньку, Гриць Летючий дає іншій палицю, щоб боронилася від собак, ра­дить, як уберегтися від злого і жити далі. «Дрожала на печі. і головою в стіну била», та згадавши, що святий вечір, стара баба звертається до груші за вікном: «Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цього вечора не заколідує, .лиш ти.» («Святий вечір»).

Світло від великості малої людини у Стефаника таке потужне, що його неможливо не помітити. Попри все письменник не втрачає оптимізму. І оптимістичне звучання сповнює його творчість особливим змістом, зу­мовлюючи вічну сучасність його слова.

Зробити безкоштовний сайт з uCozЯндекс.Метрика