ЯКЩО
У СЕРЦЕ ПОПАДАЮТЬ СКАЛКИ ДЗЕРКАЛА ТРОЛЯ...
(За казкою Г. Х. Андерсена «Снігова
королева»)
Казка
про Снігову королеву — моя улюблена казка Г. К. Андерсена. Я
читала
її багато разів, і кожного разу пригоди маленької Герди
примушували
хвилюватися. Але найбільше я співчувала Каєві, в серце якого попала
скалка
дзеркала троля.
Веселий
і добрий від природи, на очах читача він перетворювався на
безжалісного і жорстокого егоїста. Кай перестав розуміти красу життя.
Дивлячись
на троянду, він помічав лише хробака, який точив її. І
в людях він бачив
лише вади і жорстоко сміявся над ними. Навіть Герду, яка любила його
всім
серцем, він дражнив і доводив до сліз.
Йому
подобалося дивитися на сніжинки: їх чіткі, правильні лінії
здавалися
йому втіленням досконалої краси. Не відчував Кай, що краса та
позбавлена життя.
Кай
опинився у палаці Снігової королеви. Там він
побачив дзеркало
розуму, яке королева вважала кращим дзеркалом на світі. Вона
пообіцяла Каєві,
що він зможе володіти усім світом, якщо з холодних льодяних уламків
складе
слово «вічність». Але як Кай не старався, нічого у нього не
виходило. Не бажали
крижинки утворювати те слово.
Любов,
вірність, самовідданість Герди врятували Кая, розтопили кригу, яка
вкривала його серце, розплавили скалку дзеркала троля. Кай озирнувся
навкруги й
уперше помітив, як безлюдно в палаці Снігової королеви. Він пригорнувся
до
Герди, а та плакала і сміялася від радості. Тоді крижинки самі собою
утворили
слово, яке так довго не міг скласти Кай. Виходить, що вічність —
це не холодна
незмінна краса, а любов і здатність творити добро. Тільки вони можуть
врятувати
людину «зі скалкою дзеркала троля у серці».
|