Вітаю Вас, Гість · RSS
ВІЧНА ЗАГАДКА ЛЮБОВІ (За оповіданням Григора Тютюнника «Зав’язь») Про кохання написано за багато вік
Твори


Вхід


Статистика


26.04.2019, 01:57

ВІЧНА ЗАГАДКА ЛЮБОВІ

(За оповіданням Григора Тютюнника «Зав’язь»)

Про кохання написано за багато віків стільки, що, здається, нічого нового вже й не скажеш. Але людина тільки тоді по-справжньому розуміє це почуття, коли воно стає її власним. Отже, одна любов, помножена на тисячі тисяч людських характерів і доль, дає невичерпний матеріал пись­менникові і завжди цікава читачеві.

Григір Тютюнник теж писав про любов, але якось особливо, непов­торно і щиро, невіддільно від правди життя. Під його пером зав’язь пер­ших юнацьких почуттів розпускається і переростає у справжнє кохання.

Уже від самої назви оповідання «Зав’язь» віє чимось свіжим, весня­ним, багатообіцяючим. Приваблює й манера оповіді від першої особи.

Микола закоханий. Він готується до побачення, ще не знаючи, чи відповість дівчина на його почуття. Одягає нову сорочку, намагається якось пригладити неслухняний вихор на голові, пахтить одеколоном но­совика. І відбивається від нападів діда Лавріна, який, чи підсміюючись над онуком, чи застерігаючи, чи ревнуючи (адже, очевидно, хлопець — то вся його сім’я), говорить, що в онукової обраниці характер непростий: «.бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!» Юнакові й приємно говорити на цю тему, він навіть пишається, що в дівчини «міцний характер», незручно (вперше ж!) та досадно — затримують.

Миколка йде на край вулиці, бачить «маленьку білу постать», розуміє, що то його жде Соня. Радість, гордість, хвилювання та боязкість одночасно охоплюють його: «Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході

і ось-ось підлечу. А от голосу — не стає.» Він «белькоче», за власним висло­вом, «шепеляво й противно», задає недоладне питання. Дівчина розуміє його стан, підбадьорливо бере під руку і пропонує подивитися сніг у проваллі.

Микола й Соня лізуть «з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи один одного плечима». Дух романтики, пригод оволодіває ними. Очі у Соні «якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються». А юнака мучить думка: чи ж може він поцілувати дівчину? Від цієї «одчайдушної» (як йому здавалося) думки у нього починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хи­литься, хилиться.» Потім сам лякається: «А що,— думаю,— як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують.» — і шия пере­стає гнутись, дубіє. Соню, очевидно, дратує нерішучість хлопця (.вже й не сміється і очі примружила так сердито.), і вона йде на немудру дівочу хитрість: «— Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдер­жиш?» Звичайно ж, юнак готовий гори звернути для коханої, не те що втри­мати. Але. нікуди від життєвої правди не подінешся: він раптом підсков- зується із переляком та огидою до себе (отак осоромитися!) відчуває, що зараз вони обоє впадуть у грязюку. Соня сердито пручається, «ошпарює» свого неспритного обранця «злим поглядом», «норовисто одвертається і мов­чить». Микола одразу згадує насмішки й застереження діда Лавріна, що сни­тимуться йому, мовляв, «кислички». Це надає сміливості, й він вирішує по­казати характер: сам починає видиратися наверх. Соня переможена, злякана (мабуть, повелася дуже суворо!). Вона жалібно шепоче: «Миколко, а я?» Ось, нарешті, воно, визнання: «І від того шепоту у мене паморочиться голова, а сер­це починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку

  • Навіщо ж ти. аж за вухо, дурненький.— видихає Соня і сміється якось покірно і лагідно.

.Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене — як у вола».

Тепер Миколка — визнаний герой, коханий, і він нізащо не признається, що змерз, як звичайний хлопець: «— Ти не змерз? — питає. Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу: — Та н-наче ні.»

Як гарно їм обом стає у світі! Як красиво! Вони помічають на деревах «дрібні мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав’язь». Соня одразу за­мріялася: «От якби мені отаке намисто, .зроду б не знімала.»

«— Купимо,— обіцяю впевнено.— Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.

  • А я тобі сорочки вишиватиму гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці!..
  • В сто раз кращі. милий. в тисячу!»

Усе! Микола чує для себе найголовніше, найочікуваніше. І це наповнює його таким щастям, що далі він уже нічого не бачить і не чує. Закохані не можуть насолодитися обіймами, навіть не звертають, попри свою сором’язливість, уваги на те, що шофери з проїжджаючих мимо машин горлають «щось веселе, заохочуюче і безсоромне». Розхо­дяться молоді далеко за північ, «несучи на губах солодку пекучу спрагу». Милим і рідним здається хлопцеві навіть Сонине клацання засовом две­рей, коли вона тихенько пробирається додому.

Аж ось знову дід — рятує садок від заморозків. Каже парубкові, щоб допомагав. Той прожогом кидається в сад, нагрібає листя й гілочок, запалює вогнище так, щоб тягло дим і на Сонин садок. Дід Лаврін гукає, щоб Микола розкладав вогонь ближче до дерев, а той: «— Нічого,— одка­зую так, як вони мене вчили,— буде в людей — буде і в нас.»

По вінця наповнений пристрасним, новим почуттям, хлопець думає: за чим би його забігти до сусідів, бо до вечора, мабуть, не дотерпить, не доживе.

От і вся нехитра історія. Ніяких подій, незвичайних вчинків чи ге­роїчних характерів. Але оповідання захоплює ніжністю і трепетністю тро­хи смішних і наївних почуттів юних сердець. Проклюнулася зав’язь на деревах — прийшло кохання. І його треба берегти, боротися за нього, як і за зав’язь. Хочеться вірити, що герої пронесуть свої перші почуття через усе життя і будуть один для одного найкращими, найдорожчими.

Так Григір Тютюнник відкрив ще одну сторінку великої книги Лю­бові й дав можливість нам, читачам, припасти до чистого джерела мистец­тва художнього слова.

Зробити безкоштовний сайт з uCozЯндекс.Метрика