Вітаю Вас, Гість · RSS
«З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ...» (За творчістю Олександра Олеся) Неповторність творчості цього поета
Твори


Вхід


Статистика


17.07.2019, 12:32

 «З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ...»

(За творчістю Олександра Олеся)

Неповторність творчості цього поета критика помітила одразу. Іван Франко високо оцінив самобутність таланту Олеся і захоплено привітав його першу збірку, хоча й іронізував над тим, що поета турбує тільки кохання.

Олександр Олесь — природжений поет, який вибудував власний світ слова й почувань. Час довів, що цей світ, в якому «з журбою радість об­нялась», не чужий сучасному читачеві.

Після свята в Полтаві на честь відкриття пам’ятника Котляревському О. Олесь усвідомив себе українським поетом, «здебільшого громадянсь­ким, й репрезентантом української інтелігенції того часу». Саме це усві­домлення дало поштовх буйному розквіту творчості Олеся в 1905—1907 роках. Недаремно його називали співцем революції 1905 року:

Я вірю в диво! Прийде час,—

І вільні й рівні встануть люди І здійснять мрії всі ураз!

У революції Олесь бачив надію на національне відродження Украї­ни. Іноді він навіть піднімався до думки, що національна боротьба не­можлива без соціальної, але йому бракувало чітких ідейно-суспільних поглядів. Поет так і не зміг визначити соціальної суті революції. Настрої поета різко змінюються від бойових, закличних до трагічних:

Сьогодні більш не раби:

Лунають гасла боротьби!

І зовсім протилежні:

Іду, отруєний, прибитий,

Іду, несу пекельний біль.

Своє поетичне кредо О. Олесь визначив у вірші «З журбою радість обнялась». Так, як не буває радості без журби, так і журби без радості. Напевно, життя — це химерне сплетіння болю, туги з любов’ю, щастям. Хіба могла б людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль. По- моєму, у мистецтві, як і в житті, немає «білого» без «чорного». Від того, як складається життя митця, залежить настроєва тональність його твор­чості. Недаремно на цьому наголошував Іван Франко.

О. Олесь і сам не знав, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття од­наково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його творчість. Звичайно, журба з радістю в обіймах — це образ самого життя. Образ цей динамічний: радість летить, журба спиня, потім знову все по­вторюється. У нескінченній боротьбі між собою ці двоє протилежних почуттів розминаються на одну мить, а в наступну ще міцніше зливають­ся в обіймах. Їх не можна розняти, спинити, пізнати. Їх можна лиш відчути і передати словом, яке вражатиме в самісіньке серце, якщо воно правди­ве. А що таке правда життя? Вона у постійній зміні почуттів, у взаємо­зв’язку радості й туги. О. Олесь пише про це так:

Літає радість, щастя світле,

Дзвенять пташки в садах рясних,

Сміються знову трави, квіти.

А сльози ще тремтять на них.

Тему журби і радості Олександр Олесь продовжує у вірші «Айстри». Життя квітів — це життя людей, в якому одні прагнуть спокою й при­марного щастя, інші ж, навпаки, — борні й діяння. Олесеві айстри марять про сонячні дні й весну і раптом бачать, що навколо — тюрма і жити мар­но. Вони вмерли, і над їхніми трупами засяяло сонце. Доля випробовує людину горем, смертю, нещастям для того, щоб перемогла надія. Життя не кінчається, воно торжествує. Цього не зрозуміли Олесеві квіти — вони загинули, так і не дочекавшись сонця. Алегорія вірша зрозуміла: не кори­тися долі, а здобувати її і вірити, адже сонце обов’язково засяє. О. Олесь іронізує над айстрами: «І тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх». Він розуміє всю безглуздість та ілюзорність їхніх мрій про «ясну казку», де вічна весна. «Айстри» — це поезія про квіти, по-справжньому олюдне­на автором. Вірш спонукає замислитись і відчути, що життя дається лю­дині один раз і треба його прожити гідно. Зломлена, упокорена людина мертва для світу, несхитна — вічна, невмируща.

Після прочитання поезії «Не слів мені, а стріл» стає зрозумілим став­лення О. Олеся до слова. Поетове слово — це і стріла, що влучає в серця катів та зрадників, й іскра, яка запалює душі вогнем нескореності, й ніжна хвиля, що піснею тамує народний біль. У поезії «Слово рідне! Орле скутий!» Олесь не оспівує слово, як у попередньому вірші, а закликає його спочатку стати мечем, а в наступному рядку — сонцем. Сонце і меч — протилежні символи. І це не є свідченням мінливості думки автора. Слово, в розумінні Олеся,— це єдність протилежностей. Це скутий орел, співочий і забутий грім. І сила слова в тому, що слово-сонце, освітивши край, вселяє надію в безсмертя народу. О. Олесь переконаний, що народ живий доти, доки живе його слово.

Для Олександра Олеся доля рідної землі, як і його особиста, не­віддільна від долі рідного слова. Можливо, саме тому, коли Олесь опи­нився в еміграції, його надія так і не піднялася до тих висот, яких вона сягнула тоді, коли митець був разом зі своїм народом. Втратився крев­ний зв’язок, який живив творчість Олеся. А без рідного краю він пере­став бути самим собою. Він хотів і не зміг повернутися до себе, хоча ще в 1907 році писав:

Я в полі буду сам стояти,

Шаблі ворожі відбивати.

О,  не лякайте! В мене крила,

В крові — огонь, в душі — любов.

У багатьох своїх поезіях О. Олесь використовує принцип теза — антите­за: журба — радість, життя — смерть, пам’ять — безпам’ятство, боротьба — упокореність. Як нероздільні ці поняття, так і творче єство поета невіддільне від його людської долі. Чим жорстокіше життя — тим загартованіше слово, міцніша віра. Улюбленець долі навряд чи стане справжнім митцем. Він не знає, що таке вибір, бо за нього вибирає життя. Однак, лиш вибираючи між славою і честю, правдою і вигодою, нарешті, життям і смертю, росте сумлін­ня. Чим глибше його коріння в людській душі, тим праведніший вибір. Якщо людське сумління німе, то сумління поета має гучний голос, який озиваєть­ся до мертвих, живих і ненароджених, до земляків і чужинців, щоб утверди­ти істину істин: світ вічний і могутній для людини в щасті і в стражданні.

Олександр Олесь звичайно знав, що не буде іншої весни, іншої лю­бові, іншої рідної землі, іншої долі, ніж та, яка є, в якій нерозривно з «жур­бою радість обнялась». Можливо, іноді поет шкодував за тим, як склало­ся його життя, проте мужньо зносив удари долі, не складав руки, а працював до останнього свого подиху. Олесь любив життя і знав йому ціну. Про це свідчать останні поетові рядки:

Життя минає, наче сон У пущі, серед лісу.

І вже чиясь страшна рука Береться за завісу.

Постій! Ще вечір не погас,

Ще певний шуму праліс.

Ще серце кров’ю не зійшло,

Пісні не доспівались!

Зробити безкоштовний сайт з uCozЯндекс.Метрика