Чорт-змій
і запродані діти
Десь у якомусь-то царстві, в якомусь государстві був жив собі старий
чоловік та жінка. І зроду в них не було дітей.
Поїхав чоловік на базар, от як би й у нас у Корсуні, поторгував він, що
йому було треба, купив собі рибу солону та й поїхав з базару додому.
Їде собі та й захотів він пить дуже. Аж стоїть на горі криниця. Припав
він до неї, а чорт відти хвать за бороду і не пускає.
— Пусти,— каже чоловік.
— Ні, не пущу,— одвічає біс.
— Чом же ти не пустиш?
— Подаруй,— каже чорт,— мені те, що в
тебе дома є найдорожче, тоді пущу.
Чоловік і каже:
— Що ж у мене є найдорожче? Є в мене дома коні —
візьми їх.
— Ні,— каже чорт і держить за бороду.
— Є в мене воли дома,— каже чоловік.—
Візьми їх собі.
— Ні,— каже чорт.
Переказав чоловік усе, що в нього було найкращого, а чорт все каже
«ні» і за бороду держить. Бачить чоловік, що чорт
нічого не бере та й каже:
— Є в мене жінка стара, то візьми її та тільки пусти.
— Ні,— відповіда чорт.
Думав-думав чоловік: якщо вже й жінку не бере, котру я зоставив на
останок, а вона ж у мене найдорожча за все, то що ж йому треба? Нічого
робить:
— Бери,— каже,— те, що сам знаєш.
Розписався, що оддасть непремінно, тоді чорт і пустив його. Сів собі
чоловік та й поїхав.
А поки його не було дома, народилось у жінки двійко дітей, і ростуть
вони не по днях і не по часах, а по минутах. Уже такі бігунці гарні.
Тільки угледіла чоловіка жінка, зраділа йому дуже і вибігла насупроти
його з дітьми. Чоловік як побачив дітей, та й мало не зомлів. От він і
розказує їй свою пригоду.
— Жінко моя люба. Їхав я з ярмарку і захотів дуже пить. От
нахилився я до криниці, а чорт з неї хап мене за бороду та й не пускає.
Я і просився і молився, а він не пускає. Дай мені, каже, що в тебе є
дома найдорожчого, тоді пущу. Я йому і воли давав, і коні, а він не
бере. Є в мене жінка люба, кажу, бери її та тільки пусти. А він не
бере. Я й не подумав, що в нас є дітки. Де ж ми тепер їх заховаємо, щоб
не віддати йому?
— А що ж,— каже жінка,— треба якось
заховати. Викопаймо ми яму під хатою, під причілком, та й сховаємо.
Викопали вони яму під причілком, поставили води і їсти всього і їх туди
повпускали. Зверху взяли накрили і замазали, а самі виїхали з дому.
От прилітає до хати змій. А чорт той у змія перетворився. Прилетів,
шатнувся по хаті — нема нікого. Він тоді насамперед до
кочерги:
— Кочерга, кочерга, де господар дітей подівав?
Кочерга йому й одговорює:
— В мене господар добрий чоловік був: мною вогонь загребе, то
я собі й стою.
Не допитавшись у кочерги, він до помела:
— Помело, помело, де господар дітей подівав?
А помело сказало:
— В мене господар добрий чоловік був: вимете мною піч, то я
собі й стою.
І помела не допитався. Він тоді до сокири:
— Сокиро, сокиро, де господар дітей подівав? Сокира говорить:
— В мене господар добрий чоловік був, мною дров наруба,
положить мене, то я собі й спочиваю.
Він до долота:
— Долото, долото, де господар діти подівав?
А долото каже:
— У мене господар добрий чоловік був: мною дірку продовба та
положить мене, то я собі й лежу.
А змій йому говорить:
— Чи ж то добрий чоловік був твій господар? Дивись, як він
тобі голову побив. А ти кажеш, що він добрий чоловік був.
— І то правда,— каже долото.— Візьми ж
мене та винеси на кінець хати на причілок та кинь через себе, то де я
впаду та загрузну, то там і копай.
От змій так і зробив, і там, де загрузло долото, почав копать і
викопав. А діти вже великі виросли, парубком і дівчиною стали. Забрав
їх змій і несе. От притомився він, сів відпочивати. Лежав-лежав і
заснув. Дівчина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює. Аж біжить
кінь. Добігає й каже:
— Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?
А хлопець одказує :
— Ей, конику-братику, не по волі, а по неволі.
— Сідайте на мене,— каже кінь,— я вас
винесу. Взяли вони й сіли, а змій спить. Кінь як пустився вскач, біжить
та й біжить. А змій як пробудився, побачив, що їх нема, та в погоню. От
вони сидять на тому коню, а брат і каже:
— Ей, конику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти,
пропадемо і ми.
А змій летить, з рота в нього пашить. Уже на коневі й хвіст зайнявся.
Бачить кінь, що невидержка, узяв хвицьнув, сам побіг, а вони, бідні,
зостались. Як прилетить до них змій:
— А,— каже,— кого ви слухаєте? Ось я вас
з'їм!
Стали просити брат з сестрою, щоб не їв їх. Змій і каже:
— Ну, цей раз вам прощаю, та тільки не слухайте нікого!
Забрав їх змій та й поніс. Ніс-ніс він і притомився та й сів спочивати.
Заснув змій. Дівчина в голові йому ськає, а хлопець сидить, горює. Аж
летить чмелик. Приліта та й каже:
— Здрастуй, хлопче-молодче!
— Здрастуй, чмелику!
— А що, брате, чи по волі, чи по неволі мандруєш?
— Ей, чмелику-братику, сюди б я не зайшов по волі, а вже
видно, що по неволі.
Чмелик каже:
— Сідайте, я вас винесу.
— Як же ти нас, чмелику, винесеш, коли кінь ніс, та не виніс.
— Та вже,— каже чмелик,— чи винесу, чи не
винесу,— одначе вам пропадать.
От взяли вони сіли на того чмелика, він їх і поніс. Змій як пробудився,
як уздрів, що їх нема, та в погоню. Сидять вони на тому чмелику, а брат
і каже:
— Ой, чмелику-братику, пече мене в плече. Пропадемо ми,
пропадеш і ти.
Чмелик перевернув крильця, скинув їх, вони попадали, а він полетів. От
прилітає змій, упав та й рот роззявив.
— Ага, попались! — каже.— Тепер я вас
із'їм. Казав же я вам, щоб нікого, опріч мене, не слухали.
Стали вони просити змія, щоб він їх не їв, та й упросили. От він забрав
їх і несе знову. Сів одпочити, дівчина ськає йому в голові, а хлопець
сидить, горює. Аж іде волик, такий поганенький та й каже:
— Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?
— Ей, волику-братику, сюди б я по волі не зайшов, мабуть, що
по неволі.
— Сідайте,— каже той волик,— я вас винесу.
А вони кажуть:
— Е вже! Коли кінь та чміль не винесли, то де вже б ти виніс?
— Нічого,— каже волик.— Сідайте, то й
винесу. От вони сіли, волик і несе їх. І так несе, що хвилька, то й
милька, а як спотикнеться, то й дві. Змій як побачив, що немає їх, дуже
розсердився та як кинувся аж поверх дерева та так летить, так летить!
От хлопець оглянеться та й каже:
— Ой, волику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти,
пропадемо і ми.
А волик і каже:
— Заглянь мені, хлопче, в ліве ухо та вийми гребінку і махай
нею назад себе.
Вийняв той гребінку, махнув назад себе — і став ліс такий
густий, як гребінка. А волик своє робить: біжить і біжить, що хвилька,
то милька, а спотикнеться, то й дві. Змій як побачив ліс, став його
гризти зубами. Прогризся крізь той ліс і знов став доганяти. Хлопець
бачить, що змій доганяє і каже:
— Ой, волику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти,
пропадемо й ми.
А волик каже:
— Заглянь мені у праве вухо, вийми хусточку та й махай
наперед мене.
Він витяг хусточку, махнув і поперед його стало море. А на тому морі
золотий міст. От збігли вони на міст і перебралися на ту сторону.
Махнув назад хусточкою хлопець і не стало моста. Змій добіг до моря та
й став, нема йому по чому бігти.
От волик і каже:
— Повезу я вас до хатки, і тут у цій хатці будете ви жить
недалеко від моря, а мене візьміть та заріжте.
Плачуть брат з сестрою:
— Як же ми тебе будемо різати, коли ти нас од смерті врятував?
— Нічого,— каже.— Заріжте і возьміть одно
плечко повісьте на печі, друге на полу в кутку, третє на покуті, а
четверте — коло порога, на всіх чотирьох кутках.
Зарізали вони того волика, взяли і повішали плічка, як їм сказано, по
всіх чотирьох кутках, а самі полягали спати. Пробудився брат уночі,
дивиться, а коло порога стоїть кінь у такім славнім уборі, що тільки
сісти та їхати. Глянув на покуття, а там у кутку меч-самосіч, а на полу
в кутку собака Протиус, а на печі собака Недвига. Будить брат сестру, а
сам сідає на того коня, опоясується мечем та з тими собаками і їде на
полювання. Що вловить, то тим і живляться.
Ну, живуть вони над морем, а сестра ходить туди ложечки та одежину
мити. Змій і говорить до неї:
— Як то ви перебралися? А вона й розказує:
— Єсть у мого брата така хусточка, що як нею махнуть, то
зробиться міст.
А він каже:
— Знаєш що: попроси ти в нього ту хусточку начебто прати, та
возьми махни нею, то я до тебе переправлюсь і буду з тобою жити, а
брата твого отруїмо.
От вона прийшла додому і просить брата:
— Дай, братику, мені ту хусточку. Вона брудна, я піду та
виперу тобі.
Він повірив їй та й дав. Сестра взяла, прийшла до моря, махнула
— став міст. Змій і переправився на цей бік. От радяться
вони, як би згубити брата з світу. А змій і каже:
— Ти візьми занедужай та й скажи: снилось мені, братику, і
виділось, що якби ти поїхав на полювання та дістав мені вовчого молока,
то я б і видужала. От він як поїде, а вовки й розірвуть його собак.
Тоді ми і його візьмем, бо в собаках уся сила.
От приїжджає брат з полювання додому, змій сховався, а вона йому й каже:
— Снилось мені, братику, що якби ти поїхав та дістав мені
вовчого молока, то я б напилася та й, може б, одужала, бо я така слаба,
така слаба!
— То й дістану,— каже брат. Сів на свого коня і
поїхав. Приїжджає у чагарець, аж тут вовчиця схопилась. Протиус догнав,
Недвига придержав. Брат здоїв молока і пустив її. Вовчиця оглянулась і
каже:
— Спасибі тобі, хлопче-молодче, що ти мене пускаєш. Я думала,
що ти мене з світу згубиш. Дарую тобі за це вовченя.
І наказує тому вовчаті:
— Служи ти цьому чоловікові так, як батькові.
От він і йде. То було в нього двоє собак, а тепер і третє вовченя
біжить за ним.
Вгледіла сестра з змієм, що за братом біжить троє собак, а змій і каже:
— Ото лихо, ще й третього сторожа собі добув. Візьми ж ти ще
гірше занедужай і попроси молока медвежого, то там його розірвуть
непремінно.
От змій перекинувся голкою, вона взяла застромила її в стіну. Зліз брат
з коня, а собаки та вовк до хати та так пнуться на стіну до тієї голки.
А сестра й каже:
— Навіщо ти тих собак держиш, вони мені спокою не дають!
Він крикнув — собаки й посідали. А сестра каже:
— Снилось мені, братику, що коли б ти дістав мені ще
ведмежого молока, то я б напилась та й одужала.
— То й дістану,— каже він. Переночував, сів на коня
та й поїхав. Приїжджає знов в чагарець: тут зараз і схопилась
медведиця. Протиус догнав, Недвига придержав. Здоїв її брат та й
пускає. Медведиця й каже:
— Спасибі тобі, хлопче-молодче, за те, що ти пустив мене.
Дарую тобі медведча.— А до медведчати каже:
— Слухай його, як свого батька.
Їде брат додому, і вгледіли сестра з змієм, що вже четверо за ним. Змій
і каже:
— Попроси в нього лисичого молока, то він як поїде, то звірі
його й з'їдять.
А сам перекинувся голкою, вона й застромила в стіну ще вище, щоб собаки
не дістали. Брат зліз з коня, собаки знов кинулись до хати та так і
пнуться на стіну. Сестра розплакалась:
— Нащо ти так багато собак держиш!
Брат крикнув, вони посідали. А сестра знов своє:
— Снилось мені, братику, що якби ти дістав мені ще лисичого
молока, то я б одужала.
— То й дістану,— каже брат.
От лягає він спати. Недвига примостився в його головах, Протиус у
ногах, а Вовчок і Медведик по боках. Переночував брат, вранці сів на
коня, забрав своїх звірів і поїхав. Приїжджає до чагарця: вибіга
лисиця. Протиус догнав. Недвига придержав. Брат видоїв її і пускає. А
лисиця й каже:
— Спасибі тобі, хлопче-молодче, що ти мене пускаєш. Я думала,
що ти мене розірвеш своїми собаками. За те дарую тобі
лисиченя.— А лисиченяті каже:
— Слухай його, як рідного батька,
Їде брат додому. Углядів змій, що він добув собі ще п'ятого сторожа, а
сам і не пропав, та аж зубами скрегоче.
— Візьми,— каже він,— занедужай ще гірше
і скажи і снилось мені, братику, що десь в іншому царстві є такий
кабан, що носом оре, вухами сіє, а хвостом волочить. І є там такий млин
на дванадцять каменів, що само й мелеться, само й насипається, само
одгортається, само і в мішки набивається. То якби ти дістав з-під тих
дванадцяти каменів борошна, то я б спекла собі коржа з того борошна і
одужала б.
Брат розсердився і каже:
— Не сестра ти мені, а ворог! А вона:
— Чи ж можу я тобі бути ворогом, коли нас тільки двоє на
чужині?
Повірив брат, знову сів на коня, забрав свою сторожу і поїхав.
Приїжджає туди, до кабана і до того млина, що казала. Прив'язав коня і
йде в млин. А там дванадцять каменів і дванадцять дверей. І такі ті
двері, що самі одчиняються і самі зачиняються.
Взяв він з-під першого каменя борошна, пішов у другі двері, а двері й
зачинили його звірів. Ото як пройшов він усі двері, вийшов надвір, аж
бачить: звірів нема. Він свистів-свистів, чує, що вони десь виють, але
не вибігають. Заплакав він, сів на свого коня і поїхав додому.
Приїжджає, а сестра його гуляє з змієм. Тільки що брат входить у хату,
а змій і каже:
— Ну, журився я за м'ясом, а м'ясо само йде. Велять братові
рубати дрова та наставлять окріп, щоб його зварить та з'їсти. От він
рубає дрова, а сорока приліта та й каже:
— Загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі
прогризлись крізь двоє дверей.
От він поналивав у казани води й розтоплює. А дров нарубав гнилих, вони
підсохнуть трохи і займуться. А він візьме, прихлюпне водою, щоб не так
горіли та й вийде надвір. Сорока й каже:
— Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі
прогризлись крізь четверо дверей.
От як ввійде він до хати, то змій і каже:
— Ей, не годен ти й окропу нагріти! — Та сам візьме
кочергу, поштовха, вони й займуться. А брат візьме та й прихлюпне
водою, і дрова знов помалу горять. Вийшов він знов надвір, ніби за
дровами, а сорока й каже йому:
— Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі
крізь десятеро дверей прогризлись.
А брат набере якнайгниліших дров та й вкине в піч, щоб не так горіли.
От уже й казани начинають закипати. Знов вийшов він надвір, нібито по
дрова. А сорока й каже:
— Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі
прогризли усі двері і спочивають.
От уже закипіли ті окропи, він і каже до змія:
— Зятю мій милий, зятю мій любий, дозволь мені перед смертю
на дерево вилізти та з білим світом попрощатися.
— Ну, лізь,— каже змій.
От поліз брат на явір, і ні одної гілки не пропускає, все на кожну
ступає, щоб тільки загаятись хоч трохи. Виліз аж на самий верх.
Прилітає сорока:
— Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо от-от прибіжать
твої звірі.
А змій вибіга з хати та й кричить:
— Доки ти сидітимеш там, злазь, бо вже в мене терпцю немає!
Став злазити брат назад, та все на кожну гілку ступає, щоб загаяти час.
От став він уже на останню гілку та й хоче додолу скочить, коли це
звірі його — неначе що загуло — прибігли й стали
круг нього. А він тоді скік на землю та й гукає радісний на змія:
— А йди лиш, любий зятю, може, я вже й готовий!
Змій вийшов, а він до звірів:
— Вовчук! Медведчук! Протиус! Недвига! Беріть його!..
Звірі як кинулись — і розірвали в шматки.
Зараз він взяв труп склав, спалив, а лисичка хвостом змела, винесла в
поле та й розвіяла. А як змія розривали, то сестра вхопила зуб його та
й сховала. От брат і каже:
— Коли ти, сестро, така, то зоставайся собі тут, а я поїду в
інший край.
Взяв зробив два цебра, повісив на яворі і сказав їй:
— Оце, сестро, як будеш ти плакати по мені, то оцей буде
повен сліз. А як будеш плакати по змієві, то оцей буде повен крові.
Сів собі на коня, забрав своїх вірних друзів та й поїхав. Приїжджає він
в один город та й узнає, що в тому городі є криниця і в ній сидить змій
з дванадцятьма головами. Як ідуть люди по воду, то й ведуть одну
дівчину. Змій з'їсть її, а вони наберуть собі води, бо інакше не можна.
Того дня настала черга цареві вести свою дочку. От хлопець-молодець і
каже:
— Я можу побідити отого змія.
— Як побідиш його,— кажуть люди,— то цар
обіцяв віддати свою дочку ще й половину царства.
Ну, ведуть ту царівну, а за нею й хлопця-молодця ведуть, а за ним ідуть
його звірі і кінь. Привели ту царівну, таку убрану. Тут змій тільки що
виткнувся, щоб з'їсти її, а хлопець-молодець і каже:
— Меч-самосіч, рубай його! Вовчук, Медведчук, Протиус,
Недвига, беріть його!
Тут той меч-самосіч січе, а звірі рвуть. І розірвали його зовсім. Взяли
труп, склали, спалили, а лисичка хвостиком змела попіл і розвіяла.
Дякують люди йому, що вода стала свободна. А царівна дала йому перстень.
От ідуть вони до царського палацу, а дорога далека була, він
притомився, ліг на траві, царівна ськає йому в голові. А лакей прийшов,
одв'язав той меч-самосіч од тороків та й каже:
— Меч-самосіч, січи його!
Той меч і посік його на маленькі шматочки. А звірі поснули й не чули.
Лакей тоді до царівни:
— А скажеш, що я тебе од смерті врятував? Як не скажеш, то
буде тобі те, що й йому.
Царівна злякалась та й погодилась. Приходять вони додому, а цар такий
радий. Зараз одежу надів гарну на нього і почали гуляти.
Як пробудився Недвига, побачив, що немає господаря, побудив усіх. Стали
думать-гадать, хто найпроворніший з них. Вирішили, що лисичка. От І
посилають її дістати води живущої і цілющої і молодого яблучка. Побігла
лисичка діставати тієї води і того яблучка. Аж ось і криниця з цілющою
та живущою водою, і біля неї росте яблунька з молодими яблуками. От
тільки криницю і яблуню та стереже солдат. Та такий здоровий і махає
раз у раз шаблею, так що й муха пролетіти не може над тією криницею. Що
тут робить? Пустилася лисичка на хитрощі. Зробилася ніби кривою, біжить
повз криницю і шкандибає. Солдат як побачив та за нею: дай, дума,
спіймаю. А лисичка від нього все далі і далі. От як одвела вона того
солдата далеко та як чкурне до криниці. Солдат тільки став та й очі
вирячив. А лисичка до криниці, набрала в пляшечку води, зірвала яблучко
та й поминай як звали.
Прибігла лисичка. Зараз Протиус взяв ту воду, помазав нею шматки
хлопця-молодця, вони й зцілились. Влив йому в рот живущої води, він і
ожив. Дав йому з'їсти молодого яблучка, він помолодів і зробився ще
кращим, ніж був. Встав хлопець-молодець на ноги та й каже: —
Ох, як же я довго спав!
— Добре б ти спав, якби ми не дістали води живущої і цілющої.
— Що ж тепер ми будемо робити? — кажуть усі.
Порадились і вирішили, щоб він перебрався за старця і йшов у царський
дім.
Передягнувся він і пішов. Приходить, а лакеї його й не пускають. Став
він просить, а царівна й почула і звеліла впустити. Ввійшов він у
покої, став шапку знімати, а перстень той, що йому подарувала царівна,
так і засяв. Царівна і впізнала, та ще не вірить собі і каже:
— Ходи сюди, старче божий, я тебе почастую.
Підійшов він до столу, царівна налила йому чарку вина та й дає. А він
бере лівою рукою. Побачила, що він бере не тією рукою, на котрій
перстень, та й випила сама ту чарку. Налива другу, а він бере правою.
Вона зараз і впізнала свій перстень і каже до батька:
— Оце мій муж. Він мене одволив од смерті. А цей,—
показує на лакея,— цей пройдисвіт убив його і заставив мене,
щоб я сказала, що він мені муж.
Цар так і скипів. Звелів вивести з конюшні такого коня, що на нього ще
ніхто й не сідав, прив'язали того лакея до хвоста та й пустили по полю.
А хлопця-молодця посадили за стіл і тут же одгуляли весілля.
От живуть вони собі щасливо. Аж одного разу згадав брат про свою
сестру. Велів осідлати коня, забрав звірів та й поїхав до неї. Приїхав
і бачить, що той цебер, що назначений для змія, повнісінький крові, а
його цебер розсохся і розсипався. Бачить брат, що вона жалкує ще й досі
за змієм, та й каже:
— Раз ти така, то більше я тебе і знати не хочу. Сиди тут, я
більше й не навідаюсь до тебе.
А вона як почала просити й благати та й упросила, щоб він її взяв з
собою.
От як приїхали вони додому, вона взяла та під ту подушку, що він спить,
і підкинула змійового зуба, що колись сховала. Ліг спати брат, а той
зуб і вбив його. Жінка думала, що він сердиться чого та не говорить до
неї, та так просить, щоб не сердився. А далі взяла його за руку, а рука
холодна, як лід. Вона як закричить! А Протиус у двері та цмок його! Він
ожив, а Протиус умер. Далі Недвига цмок Протиуса. Протиус ожив, а
Недвига вмер. От він до Медведчука.
— Цілуй,— каже,— Недвигу!
Недвига ожив, а Медведчук умер. Дійшла черга до лисиці. Як вона вмре,
то її цілувати нікому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона
Медведчука, поклала на порозі та цмок його, а сама за двері. А зуб як
вискочить та в двері та там і застряв.
Ну, бачать вони, що всі живі, що ніхто не загинув од того зуба, та такі
раді, такі раді. А сестру взяли прив'язали, як того лакея, до хвоста
коневі та й пустили по полю.
Самі ж вони тепер живуть-поживають і добро царське проживають. Я там
був, мед і вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Оце вам і
казка вся.
|