|
Твори |
|
Вхід |
|
Статистика |
|
|
|
Іван-побиван
Унадивсь колись давним-давно один страшний змій десь у якусь слободу
людей їсти та й виїв чисто всіх, зостався один тільки дід.
— Ну,— каже змій,— завтра тобою поснідаю.
А через ту слободу ішов один бідний хлопець та й зайшов до того діда,
проситься ночувати.
— А хіба тобі жити надокучило? — питає його дід.
— Як? — каже бідний хлопець.
Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його
з'їсть.
— Е,— каже хлопець,— подавиться!
От уранці прилітає змій, побачив хлопця.
— О, це добре,— каже,— був один, а тепер
двоє. А хлопець:
— Гляди, не подавись! Змій і дивується.
— Як,— каже,— хіба ти сильніший за мене?
— Авжеж.
— Який же ти сильний? Я он, бач...— Та взяв камінь,
як здавив, так з каменя мука і посипалась.
— Е, це дурниця,— каже хлопець,— здави
так, щоб з нього юшка потекла.
Та тут же взяв з мисника ворочок сиру, та як натисне, так з нього
сироватка і потекла.
— Отак,— каже,— дави.
— Ну, ходім,— каже змій,— за товариша
будеш. А хлопець йому:
— Хіба за старшого.
Ото й пішли. Питає його змій:
— А як звуть тебе?
— Іван-Побиван,— каже хлопець.
Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,—
думає,— не вбив». Стало на обід, змій і каже:
— Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідати варити.
Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по
змійовій череді та й зв'язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав і
побіг сам.
— Що ти, хлопче, робиш?
— Е, буду я тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.
— Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш.
Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.
— Іди,— каже,— води повну шкуру принеси.
Взяв хлопець шкуру, насилу-насилу дотяг її до колодязя, та як упустив
туди, то вже і не витягне. Тоді взяв лопату та й ходить кругом криниці,
підкопує її.
Прибігає змій.
— Що ти робиш?
— Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та
й приволочу.
— А щоб тебе,— каже змій, а сам злякався хлопцевої
сили.
Поніс сам шкуру.
— Піди ж,— каже,— хлопче, дров принеси;
вирви там сухого дуба, та й буде з нас.
— Е, буду я тобі трошки носити! Якби дубів двадцять заразом,
то б так! — Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов.
От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідати не йде,
бо ж як піде, то змій зразу здогадається, що він не такий сильний, як
побачить, що хлопець менше від нього їсть. А як зосталось небагато, то
тоді хлопець сів і собі посьорбав та й каже:
— Мало.
— Ну,— каже змій,— коли мало, то ходім
тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
— А як іти, то йти,— каже хлопець, а сам думає:
«Тепер я пропав».
От як почали їсти,— а вареників стоїть бочок
двадцять,— то змій все їсть та їсть, уже й наїдається, а
хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з
двадцять подала, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:
— Ходім на камінь крутитись.
— А як іти, то йти,— каже хлопець.
Змій як крутнувсь — аж вогонь пішов.
— Дурниця,— каже хлопець,— ти так
крутнись, щоб юшка потекла.— Та як притисне до каменя ті
вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула.
— От так,— каже,— крутись! Та ще, та ще!
От як дави!
Ну, змій вже вкрай злякався Івана-Побивана. Але ще каже:
— Ану, давай хто сильніше засвище.
— Давай.
Ну, змій як свиснув, то аж дерева пригнулись.
«Ну,— думає Іван-Побиван,— що його
робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до
змія:
— Зажмури очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі
повилазити.
Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія тією залізякою межи очі, то
той аж здригнувсь.
— Правду кажеш,— каже змій,— ледве очі не
повискакували.
Та вже щоб хоч не бути з Іваном вкупі, побудував ото йому хату на
одшибі; хлопець і живе собі. А змій давай з матір'ю радитись, як би їм
його звести зі світу.
— Давай,— кажуть,— його спалимо.
А хлопець підслухав це та десь і сховавсь на цю ніч. От як спалили ту
хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується, ніби тільки
що виліз.
Приходить змій.
— Що ти, хлопче, хіба ще живий?
— Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.
«Ну,— думає змій,— од такого треба
подалі». Та як дременув з тих країв, то тільки його і бачили.
|
|
|
|