|
Твори |
|
Вхід |
|
Статистика |
|
|
|
Казка
про Івана-богатиря
Був собі на світі бідний селянин і мав він двох синів. Один парубок як
парубок, а другий зроду на ноги слабий, ходити не може.
Якось у жнива пішли всі в поле, зостався слабий сам у хаті. Коли це
приходить старець із білою бородою і просить чогось напитися.
— Рад би, дідуню, дати вам пити,— каже
хлопець,— та не можу встати.
— Іди й принеси! — каже дід.
І так він ото вимовив, що хлопець забув про свою недужість, встав і
пішов. Приніс кварту пива, дід надпив трохи, а решту наказав хлопцеві
випити.
— Що ти тепер в собі чуєш? — питає.
— Чую — така в мене сила ввійшла,— каже
хлопець,— що дайте мені, дідуню, об що обпертись, то світ
переверну.
— Забагацько в тобі сили,— каже дід,—
піди ще пива принеси.
Приніс хлопець, дід і наказав йому всеньке випити.
— А тепер що в собі чуєш?
— Тепер, дідуню, наполовину сили не стало.
— Ото й досить, як для чоловіка! — сказав дід і
пішов собі.
А хлопець вже й в хаті не може всидіти. Треба, думає, що-небудь для
старого батька зробити, бо він стільки років його, каліку, жалів та
годував. От і пішов він до багатого пана.
— Чи віддаси ти мені, пане, комору із збіжжям, якщо я її на
плечах з місця на місце перенесу?
Здивувався пан.
— Хто ти такий,— питає,— та чи не здурів,
що комору із збіжжям на плечах переносити хочеш?
— Я,— каже хлопець,— Іван, селянський
син, а комору таки перенесу, якщо ти її мені віддаси.
— Ну що ж,— сміється пан,— перенесеш
— твоя буде!
От повернувся Іван додому, та як прийшов батько з поля, почав його
просити, щоб позичив в цілому селі, де тільки є які, мотузки та
посторонки, бо він буде комору переносити. Батько здивувався, що син
ходить міцно та ще й таке говорить, але послухав і пішов по мотузки.
Збирав цілий вечір по селу, а вранці Іван узяв їх цілу купу, закинув на
плечі й пішов до комори. Прийшов і почав комору обплутувати, неначе
павук павутинням. Побачив оте гуменний, побіг до пана.
— Що мені з тим хлопцем робити? — питає.—
Він каже, ніби пан йому дозволив.
А пан все сміється, каже, що справді дозволив і сам ще прийде
подивитися на ту роботу. Закінчив Іван комору обплутувати, тут і пан
надійшов.
— Що ж, неси,— глузує пан,— як перенесеш,
все твоє буде!
Зігнувся Іван, підсунувся під мотуззя, а потім підвівся, підняв комору
на плечі і пішов. Люди дивуються, а хлопець іде до батькового городу та
там комору і становить. Є тепер в батька хліб на довгі роки!
Панові вже не до сміху, комори із збіжжям шкода, та нічого не вдієш!
А Іван батькові уклонився й каже:
— Живіть щасливо, а я піду по світу силу свою поспитати.
Попрохав коваля викувати йому довбню семипудову і з нею пішов.
Іде Іван лісом, бачить — заєць біжить. Хотів його забити, а
заєць каже:
— Не бий мене, краще я тобі дам на службу моє зайченя, може,
стане в пригоді!
Взяв малого зайчика, іде далі. Надибав лисицю і ту хотів забити, а вона
відпросилася і мале лисиченя на службу дала. Потім ще вовка зустрів і
від того взяв вовченя, а наостанку ще й від ведмедя дістав малого.
Так і пішов він по світу із своїми звірами. Ходив собі довго і дійшов
якось до перехрестя доріг. Стоїть на тому перехресті стовп, а на стовпі
написано: «Праворуч підеш — щастя буде, ліворуч
підеш — добре буде, а просто підеш — смерть
буде». Він і пішов просто.
Тільки недалеко відійшов, біжать назустріч люди й гукають:
— Не йди цією дорогою, завертай назад! Ми здуру пішли, бо
читати не вміємо. Тут страшний шестиголовий Змій живе, і щодня йому на
споживу людину дають. Сьогодні повезуть йому на вечерю королівну, бо
набридло проклятому мужицьке м'ясо.
— Нічого,— каже Іван,— піду далі.
Побігли люди геть, а він далі попростував. Іде собі, дивиться
— навколо скрізь кістки людські лежать, і що далі, то більше
отих кісток. Дійшов Іван до величезної гори кам'яної, не видно в ній ні
печери, ні дверей, одна лише щілиночка, ніби гора тріснула.
Аж ось незабаром приїхала карета, фурман коні випріг, не оглядаючись,
утік. Підійшов Іван до карети, а там сидить королівна, чорною хусткою
вкрита, і плаче. Заговорив він до неї, вона зраділа, що жива людина тут
із нею, підняла хустку, та як побачила купи людських кісток навколо, то
так і зомліла.
Тут сонце до обрію скотилося, стала гора тріщати, стала щілина
роздаватися. Стиснув Іван в руках свою довбню семипудову, причаївся
біля щілини, бачить — Змій одну голову висовує. Як вдарить
Іван по ній довбнею, так і одбив голову. Змій другу голову висовує, а
Іван і цю відбив. І так усі шість голів одбив, повирізував з них язики
і в хустку зав'язав. Та сам втомився дуже, ліг і заснув богатирським
сном. І всі звірі його заснули.
Вранці приїхав фурман по карету, бачить — спить у ній
королівна живісінька, а під горою хлопець спить і шість голів Змієвих
лежать. Тут фурман хлопця сонного забив, Змієві голови забрав і
королівну збудив:
— От бачиш,— каже,— Змій цього хлопця
забив, а я Змієві голови відрубав і тебе врятував. Тепер твій батько
тебе заміж за мене віддасть.
І повіз він її до батька.
Прокинулись звірі, глянули — їхній хазяїн убитий лежить. Що
робити? Тут зразу побігли звірі у дрімучий ліс непрохідний до чудесного
джерела із водою живущою та гоящою. Бризнули на свого хазяїна живущою
водою, він одразу й ожив, ніби прокинувся. Коли бачить — нема
ні Змієвих голів, ані королівни, тільки хусточка лежить, що в ній
Змієві язики зав'язані. Взяв він цю хусточку і пішов до міста, де та
королівна жила.
Приходить до міста, а тут люди на вулицях ходять, радіють, що нема вже
страшного Змія. І розповідають люди Іванові, що то фурман Змія вбив і
королівну врятував, і тепер король за нього дочку заміж віддає.
Пішов тоді Іван просто до королівського палацу. Іде разом зі своїми
звірами, всі бояться, з дороги відступаються. Так і заходить він у
королівські покої. А там уже гості зібралися. Сидить король, і той
фурман біля нього, а королівна поруч сумна та заплакана.
Став Іван перед королем і каже:
— Я Змія забив, а то сидить лиходій і облудник!
— Брешеш! — кричить фурман.— Ось і голови
Змієві, що я одрубав!
Іван і каже:
— А язики в них є?
Кинулись дивитись — а голови без язиків! Фурмана схопили і у
в'язницю кинули. Король з радістю віддав дочку за Івана-богатиря, і
стали вони жити в щасті та згоді.
|
|
|
|