|
Твори |
|
Вхід |
|
Статистика |
|
|
|
Названий
батько
Зосталося три брати сиротами — ні батька, ні неньки. І дома
нема нічого — ні хазяйства, ні хати. Ото й пішли вони всі
втрьох найматися. Аж іде дід старий-старий, борода біла.
— Куди це ви, дітки, йдете?
А вони кажуть:
— Найматися.
— Хіба в вас свого хазяйства нема?
— Нема,— кажуть.— Якби до доброго
чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості
слухалися і за рідного батька його мали б.
Тоді дід і каже:
— Добре! Коли так, то будьте ви мені сини, а я вам батько.
Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою не
розминаючись.
Згодилися вони та й пішли з тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими
полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть така хатка чепурна,
біленька у вишневому садку, квітками обсаджена. Вибігає з хатки
дівчина, така гарна, як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й
каже:
— Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене
воли та корови!
А дід-батько й каже:
— Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли
й корови. Живи щасливо, та тільки за правду не забувай!
Ото вони й пішли сватати ту дівчину. Висватали її, відгуляли весілля.
Вже старший брат хазяїном став і в тій хаті жити зостався.
Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а
коло неї млин і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати
— така працьовита. То підстарший брат тільки глянув та й каже:
— Коли б мені ту дівчину за себе взяти та ще щоб млин, і
ставочок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.
А дід-батько й каже:
— Добре, синку, так і буде!
Зараз вони пішли в ту хату, посватали дівчину, уже підстарший брат до
тієї дівчини в прийми пристає. Відгуляли весілля. Тоді й каже
дід-батько:
— Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, за правду не
забувай!
Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли
бачать — хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати, гарна
дуже, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. То найменший брат
і каже:
— Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми, і
хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей: і самі їли, і
людей наділяли б.
То дід-батько й каже:
— Добре, синку, — так і буде. Гляди ж тільки правди
не забувай!
Оженив і цього сина та й пішов собі по світах.
А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі
помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих
червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові запомогти, то
того й не нагадуй — дуже скупий був. Підстарший брат теж
забагатів. Стали за нього наймити робити, а сам він тільки лежить,
їсть, п'є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й
з людьми поділиться.
Ото пішов дід-батько по світах. А тоді вертається —
подивитися, як то його сини живуть та чи з правдою не розминаються.
Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він
кланяється, каже:
— Якби ваша ласка подати мені милостині!
А той каже:
— Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш, — я сам
недавно на ноги зіп'явся.
А в нього добра, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару
повні обори, комори добра повні, гроші... А милостині не дав!
Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на
ту господу та на те добро — і все добро запалало.
Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млинок, і
ставок, і хазяйство гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився
низенько та й каже:
— Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік,
не маю чого з'їсти.
— Шкода,— каже,— я ще й собі не намолов.
Багато вас тут таких валандається!
Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся — так і охопило той млин
полум'ям.
Приходить дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика,
тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний, обідраний.
— Дайте,— каже,— хоч шматочок хліба!
То той чоловік:
— Ідіть,— каже,— дідусю, в хату,
— там вас нагодують і з собою дадуть.
Приходить він у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий
обідраний, пожаліла його, пішла в комору, внесла штани, сорочку внесла,
дала йому. Надів він. Так як надівав, вона глянула, аж у нього на
грудях рана велика, така страшна!.. Посадили вони його за стіл,
нагодували, напоїли. А тоді чоловік і питається:
— Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана на грудях?
— А це,— каже,— така в мене рана, що від
неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зостався жити.
— Оце лихо! — каже жінка.— І нема на неї
ніяких ліків?
— Є,— каже дід,— та тільки ніхто тих
ліків не дасть, хоч кожен може.
Тоді чоловік і каже:
— А чому ж не дати? Аби міг? Кажіть які.
— Та такі,— каже дід,— як хазяїн сам
візьме та підпалить свою хату, та все його добро згорить, треба взяти
того попелу та й затоптати мені рану, то тоді загоїться. Та хіба ж є
такий чоловік на світі, щоб те зробив?
Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:
— А ти як, жінко, думаєш?
— Та так,— каже жінка,— що ми хату вдруге
наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.
— Ну, коли так,— каже чоловік,— то винось
дітей з хати!
Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату
— жалко йому свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та й
підпалив. Так ураз хата полум'ям і взялася — де й ділася. А
замість неї постала інша хата, така гарна та пишна.
А дід стоїть та тільки всміхається.
— Бачу,— каже,— сину, що з вас трьох
тільки ти й не розминувся з правдою. Живи ж щасливо!
Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж
його вже й нема.
|
|
|
|