|
Твори |
|
Вхід |
|
Статистика |
|
|
|
Розум
та щастя
Ішли собі десь розум та щастя та й засперечались, Розум каже, що він
сильніший, а щастя — що воно. Сперечались вони, сперечались
та й розійшлись. Щастя пішло у ліс, а розум пішов та одному хлопчикові
і вліз у голову. От віддає батько того хлопчика у шевці. Побув він у
шевцях з тиждень — уже всьому й навчився.
— Оддайте,— каже,— тату, ще чому другому
вчитись.
Віддав його батько у кравці, він і там чи побув з тиждень, уже зумів і
покроїти, і пошити. Тоді віддав його батько вчитись ще годинники
робити. Він і того щось скоро навчився.
От раз той його хазяїн від'їжджає — а він вже на жалуванні
служив — та й наказує хлопцеві, щоб він, поки той вернеться,
зробив стільки там годинників, а що зостанеться припасу, то, як схоче,
то і собі зробить. От він як заходився, живо поробив, ще й собі
вигадав, та такий утнув, що у двадцять п'ять років тільки раз і
заводиться, та як завів, то і ключик туди усередину заховав і зачинив
там.
Приїхав ось хазяїн — усе пороблено, він забрав ті годинники
та й повіз десь на ярмарок, і його з собою узяв. Той же хазяїн свої
годинники розпродав то панам, то іншим людям, а той хлопець свій продав
самому цареві, та як забрав гроші, то й пішов десь аж за границю.
А той годинник, як вийшло йому двадцять п'ять років, зупинився і не б'є.
Зараз послали за майстром, так ніхто ради йому не дасть. Кинулися до
того хлопця, а про нього чутка вже скрізь пішла. Він як приїхав, того
ключика зараз знайшов і знову на двадцять п'ять років пустив.
Цар і полюбив його.
— Живи,— каже,— у мене.
Дав йому горницю і прислугу, усе чисто. От раз цар від'їжджає та й каже
йому:
— Усюди ходи, а он у ту комірку не ходи.
А там за стіною була замурована царівна; то її сам цар туди замурував і
хотів, щоб її позаочі сватали. Хто приїде сватати, то йде у ту комірку
та й балакає до неї крізь стіну; як вона озветься, то за того їй і йти.
От стільки вже царів і якого люду не приїздило, ні до кого вона не
озивається. А коло тих дверей такі стояли, що тільки який з тієї
комірки, вони зараз голову йому зрубають та на палю і настромлять. Так
ото цар його шкодував та й заказав туди ходити.
Ось він ходив, ходив. «Дай,— думає,—
зайду». Увійшов у ту комірку, аж стоїть стіл, а на столі
свічечка горить: він і говорить до свічі:
— Здорова була, свіча!
— Здоровий, майстре! — сам собі і одказує, а
царівна почула та за стіною:
— Так, так, так.
— Та це я давно знаю, що так, так, так, а от як нас було
троє: — один швець, другий кравець, а третій майстер, та й
пішли у ліс, аж стоїть пень. Майстер заходився та й зробив з нього
чоловіка, кравець одежу пошив, а швець взув.
А вона за стіною:
— Так, так, так.
Як дала ото згоду, він і пішов собі. А на дверях там була така
табличка, що як ото вона скаже хоч слово, зараз на табличці само і
напишеться. От пани й побачили, що вона їм не давала згоди, а дала он
кому.
— Давай його,— кажуть,— знищимо.
Тільки він на двері, а вони за нього, беруть голову його рубати. А
розум бачить, що горе, як вискочить з голови та у ліс. Знайшов там
щастя. Тут і цар вернувся, розібрали діло, і став він тоді цареві за
зятя.
|
|
|
|