ПРАГНЕННЯ НАРОДУ ДО ВОЛІ У ПОВІСТІ МАРКА ВОВЧКА «ІНСТИТУТКА»

Провідна тема творів Марка Вовчка — змалювання життя за- кріпаченого селянства і його прагнення до волі. Оповідання й повісті письменниці є чудовим продовженням антикріпосницьких мотивів по­езії Тараса Шевченка.

Авторка показала поступове наростання гніву поневоленого народу по відношенню до своїх визискувачів. Від зітхання, стогону й сліз — до непокори, до відкритого виступу проти поміщицької сваволі — такий шлях проходять герої повісті «Інститутка» та «Народних оповідань». Вони починають розуміти необхідність саме активної боротьби як єди­ного засобу позбутися важкого ярма.

Особливо яскраво зображено це у повісті «Інститутка». Стара по­міщиця та її кріпаки чекають приїзду молодої пані, яка закінчила в місті інститут і має повернутися у свій маєток повновладною господинею. Ніхто з невільників не гадає, яке горе на них чекає з приїздом молодої поміщиці. Люди не можуть допустити й думки, що панночка буде гірше лютої змії, що від неї нікому не буде життя. Навпаки, селяни сподіва­ються на покращення свого становища. Та марними були ці рожеві спо­дівання.

Пані «інститутка» відразу показала гострі зуби. Вона вередлива, сва­вільна, брутальна й жорстока особа. Велику насолоду їй приносять людські муки. Якби могла, вона б і уві сні знущалася з кріпаків, бо вони, вважає поміщиця, її власність, мовчазні виконавці її примх.

Найбільше дістається від «інститутки» її покоївці — лагідній, добрій, спокійній Устині. Кріпачка мовчки зносить побої, знущання і лише ди­вується: «Таке молоде, атаке немилосердне, господи!» Але згодом і в Устини вибухає гнів проти поміщицького свавілля. Вона не змогла залишатися німим свідком панського знущання над старою бабусею- кріпачкою. Ступивши на її захист, дівчина тим самим боронила і свою людську гідність.

Устину рішуче підтримав її чоловік Прокіп. Коли поміщиця хотіла вдарити її, він схопив пані за обидві руки, гримнувши: «Годі, пані, годі! Цього вже не буде! Годі!» А панові, який прибіг на крик, мовив: «Не підходьте, пане, не підходьте!»

Дорого обійшовся Прокопові цей виступ. Поміщик, який вважав себе паном-лібералом, віддає його в солдати. Та цим Прокіп здобув волю Устині. «Воля!— покрикне він,— воля! Та на волі і лихо і напасть — ніщо не страшне. На волі я гори потоплю! А кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане». Ставши «солдаткою», Устина переїздить у місто. Вона ніби на світ народилася. Навіть важка праця на чужих не затьма­рює найдорожчого, що в неї тепер є,— волі. Та воля ця відносна й не­повноцінна. Адже Устина залишилася самотньою, бо чоловік із солда­тами пішов у похід і невідомо, коли він повернеться.

Прагнення кріпаків до волі показала Марко Вовчок також і в образах Катрі та Назара — молодого подружжя кріпаків.

Працьовита, щира Катря сподівається вмилосердити поміщицю своїм старанням. Вона хоче, щоб пані зглянулась над її горем. Важко захворіла дитина... Та де там! Катря мусить панам обід зварити і вечерю приготувати, і город скопати. А пані лає її та виказує, що й ледача вона, і хліб її дурно їсть...

Терпець кріпачки уривається. Коли дитина померла, а Катрю хвору гонять на роботу, вона кидає гнівно панам: «Тепер я вже не боюсь вас! Хоч мене живцем із’їжте тепер!». Катря знає ціну панському співчуттю. Коли пан пожалівши, поклав їй на плече карбованця, вона наче гидку жабу, скидає в траву ті гроші.

Молода жінка божеволіє й гине, а її чоловік Назар втікає. Прощаю­чись з Прокопом і Устиною, він говорить, що буде вільним хоч півроку... В уста Назара письменниця вкладає прислів’я — мрію народу про волю: «Мандрівочка — рідна тіточка».

Глибоко реалістичні образи Устини, Прокопа, Катрі, Назара відобра­жають характерні риси життя, думок і прагнень кріпаків. У першу чер­гу — це жадання волі.

У творах Марка Вовчка лунає прокляття кріпосництву.