ДИТИНСТВО, ОПАЛЕНЕ ВІЙНОЮ
(За повістю Г. Тютюнника «Климко»)
Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на
долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і
підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над
головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув
чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не
зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей
війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».
Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою,
виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку
повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і
зовсім довелося
покладатись тільки на себе. І Климко, і його
друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили
у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль,
Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів.
Подорож далека й безпечна, але Клим- ко готовий терпіти холод і голод заради
Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодопомога —
характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна
людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці
допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують
молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть
запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини
людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших.
Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від
фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою
потекла на дорогу сіль».
Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою
правдою про благородних людей.
Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на
війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей