ОЙ ЧИЄ Ж ТО ЖИТО, ЧИЇ Ж ТО ПОКОСИ?
(Відгук про баладу)
Глибоко зворушила мене народна балада «Ой чиє ж то жито,
чиї ж то покоси».
Із вражаючою виразністю в ній протиставляються дві жінки:
свекруха і невістка. Дівчина щиро і чесно «навік полюбила
молодого хлопця». Чого б іще бажати його матері? Але та зненавиділа свою
невістку. Як тільки син пішов у солдати, закляла її так, що та «до сходу сонця
тополею стала». Але злодійка не зупинилася на тому — воліла б, аби тополина
була зрубана руками її сина. А дівчина, навіть ставши тополею, не втратила
любові й ніжності: «Не рубай, коханий, бо я — твоя мила». А зворушливий рядок
«На моєму листі спить твоя дитина»
підтверджує, що занапащене було не одне життя.
Я теж колись вийду заміж. Але не доведи Господи мати таку
свекруху.