«ШИРОКО ДОЛИНОЮ МІЖ ДВОМА РЯДАМИ РОЗЛОЖИСТИХ ВЕРБ...»
(І. Нечуй-Левицький — неперевершений майстер описів природи)

Повість «Микола Джеря» називають одним із кращих творів І. С. Не- чуя-Левицького. І одна з причин такого визнання — неперевершені опи­си природи. Академік О. Білецький зазначав, що «у нього [Нечуя-Левиць- кого] майже немає творів, куди пейзаж не входив би як обов’язковий елемент». Уже на першій сторінці повісті нас зустрічає Краса: «Серед до­лини зеленіють розкішні густі та високі верби», скрізь бачиш море садків. Звідусіль, з усіх куточків села плине багатство природи: «село наче в роз­кішних алеях». Природні барви буяють, полонять око читача: «левади розложисті й зелені», береги «оксамитові», «соняшники жовті», і над усим цим — сонце «несе золоте й срібне марево».

Розкішні, соковиті епітети, сміливі, часом несподівані метафори ство­рюють враження, що природа — ще один герой повісті. (Трава й осока «доходять» до самої води, Роставиця «в’ється гадюкою, передражнюючи здорові річки», ховається в дубовому лісі й утікає в Рось. Верби «одступи- лись» од берега, там стара груша «вгніздилася» серед города і соняшники зовсім «заплуталися своїми жовтими головами в гіллі».)

На початку повісті перед нами постає небаченої краси природа, мо­лодий гарний парубок, кругловида дівчина, що зачаровує хлопця своїми співами. Але дуже швидко читач відчуває задушливу атмосферу кріпац­тва, нестерпний людський біль. На лоні такої краси ще жахливішими зда­ються всі біди селян, їхні нелюдські страждання. Але природа не зали­шається байдужою до людського горя. Вона і радіє, і співчуває, і обурюється разом із героями повісті. Як це часто буває в житті, природа набуває у повісті символічного значення. Повернувшись у рідне село після двадцяти років поневірянь, Микола приходить на ті місця, де вперше по­бачив Нимидору, розшукує стару грушу, пригадує всі подробиці: і криш­талеве листя, і жар-птицю, що ніби співала голосом дівчини.

Повість завершується, як і розпочинається, дивовижним пейзажем, який зігріває душу і залишає надію на краще.

Дослідники свідчать, що «небагато знайдеться письменників, які мог­ли б змагатися з Нечуєм-Левицьким у «почутті природи», в умінні її ба­чити й описувати. І завдання читача при цьому — вдумливо читати і на­солоджуватися красою, розсипаною на сторінках Нечуєвих творів.