Однієї травневої суботи ми з однокласниками зібрались іти до лісу. Плани мали грандіозні: зварити кашу, насмажити шашликів, а ще награ­тись і набігатись досхочу. Аж ось нарешті всі зібралися. Перевірили, чи все взяли, і хутко рушили.
        Сонячне проміння пестило нас, зігріваючи уже по-справжньому. Не­зрівнянні аромати дарувала яскрава травнева зелень. Зупинившись на улюбленому місці, ми звично і швидко розвели вогонь, а незабаром запах польової каші уже розносився по галявині.
        Посмакувавши кашею, хлопці побігли грати у волейбол, за ними по­прямували й дівчата. Чаклувати над шашликом залишився лише Андрій— великий знавець і любитель цієї справи.
Гра була чудовою, і Максим навіть роззувся — аби легше було бігати. Ось тут і сталася біда. Побігши в кущі за м’ячем, Максим наступив на уламок скла. Хлопець скрикнув від пекучого болю, а за мить уся шкар­петка була в крові. Першою отямилася Марійка. Вона завжди брала з собою ліки першої необхідності. Швидко обливши рану перекисом вод­ню, туго затягла її бинтом. Першу допомогу було надано, тепер необхід­но було терміново повертатись у місто.
Друзі обережно посадили Максима на велосипед і доправили до лікарні. Провідувати однокласника прийшли всім гуртом. І назавжди запам’ятали сумний урок, що бігати без взуття не можна, а тим більше бити й розкидати скло!